Синi етюди - Микола Хвильовий

Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi.

- От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це поцiлунки?

- Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.

- Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала "уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?

Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене.

- Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд нього мольберт.

Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком:

- Знаєш… давай покиньмо цi розмови!

Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:

- Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi?

Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:

- Я не вмiю кохати.

Його м'який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.

- Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.

Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:

- Чи не час нам покинути цю розмову?

- Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?

Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.

- Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.

Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:

- Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?

Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу. "Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї - це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".

Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить "випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.

- Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.

- Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?

- Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.

За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.

- Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю.

- Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.

Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.

- От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.

- Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.

Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:

- Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця.

- А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар.

- Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.

Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.

Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:

- Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть… правда, за одвертiсть?

- Ну, да! - сказав Чаргар.

- Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе.

- Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.

- I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?

- I це знаю.

- Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi.

- I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.

- Значить, фiзично я противна тобi?

- Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.

Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку