Синi етюди - Микола Хвильовий

- Ну, так ти й досi Париж згадуєш?

- Який Париж? - спитала я.

- Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про той Париж, що… Велика французька революцiя?

- Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я.

Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.

- Ти знаєш,- раптом сказала вона,- єсть багато непомiтних людей. Ну… комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони й герої. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти?

Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано зареготала.

- От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.

Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.

Того дня я не обiдала. Менi в'їдливо лiзла в голову якась мисль, i я вперто затримувала її в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.

В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала. Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я пригадала її перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк не могла уявити його в ролi закоханого юнака.

Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя: "Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них…" i т. д. У дворi кричали дiти єврея, i я подумала, що старий єврей i досi мудрує над талмудом, як тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi євреї.

В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний "голем", чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї.

Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе.

- Отже, журналiстка пропонує поспiшати? - сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!

- Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.

I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без "Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.

- Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.

Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.

Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.

- Що з вами? - спитала я.

Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi.

Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:

- Бiдний, бiдний товариш Бе!

Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:

- Чи не дозволите менi забрати ваш прас?

Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце.

Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад.

Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до неї, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток.

Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла.

Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки.

Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи - все це так ясно постало передi мною.

Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi.

- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя.

Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми.

Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.

- Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!