Проби - Мішель Монтень

серед своїх посестер, поетів і музик, аби вони озвучували його вірші, забезпечивши їх шатрами з золоченими корогвами, обвішаними по-царському килимами. Коли настала черга його творів, виборність і чар декламації спершу привернули увагу люду, але, відчувши їхню неміч та недолугість, слухачі пройнялися до них погордою, а потім, знудившись, розсатаніли так, що кинулися на намети і зірвали на них свою злість, на клапті розшарпавши шатри та корогви. І те, що колісниці Діонисія провалили перегони, як і те, що судно з його людьми на борту не допливло до Сицилії, зазнавши в бурю кораблегину біля Тарента, той самий люд уважав за ознаку гніву богів, роз'ярілих, як він, од нездарної поезії. Навіть моряки, зацілілі після розбиття, дотримувалися тієї самої думки; зрештою і пророцтво оракула, провісника царевої смерті, звучало так: «Діонисій наблизився до свого кінця, звитяживши тих, хто вартніший за нього». Цар запідозрив у них картагенців, які перевищували його потугою, і, воюючи з ними, не раз спинявся на півдорозі й випускав перемогу з рук, аби не справдилося оракулове віщування. Але він прорахувався: як остатню бог визначив йому годину, коли з допомогою кривди та підкупу він здобув ув Атенах пальму першенства, заломивши здібніших за себе поетів-трагіків постановою на конкурсі своєї трагедії Ленейці. Одразу по цій звитязі він сконав, почасти від надмірної радості, що ошанула його.

Що схиляє мене бути поблажливим до своїх творів та дій, то це не їхня вартість як така, а порівняння їх із іншими, гіршими писаннями, які здобувають розголос та визнання. Я заздрю щастю тих, хто вміє тішитися своїм творінням, бути з нього задоволеним. Це надзвичайно легкий спосіб справити собі приємність, адже добуваєш її з самого себе, надто якщо ти непохитний у своїх переконаннях. Я знаю одного віршомаза, якому старі й малі, на ринку і вдома, сказати б, і небо і земля, устами одними волають, що він цілковитий баран у своєму ремеслі. А він і далі міряє себе тим самим аршином, що його сам для себе й викроїв. Він усе гне своє, переписує, совітується, стовбурчиться, упирається руками й ногами, тим твердіший у своїх судах, тим незламніший, що своє завзяття завдячує самому собі.

Мої твори не тільки не усміхаються мені, але щоразу, як я торкнуся їх, викликають у мене досаду:

Сором мене за писання бере, як свої твори читаю,

Надто багато я бачу такого, щоб викреслить геть.

Овідій, 3 Понту, І, 5, 15

Перед моєю душею постійно витає ідея і якийсь млистий, як уві сні, образ форми, незмірно вищої за ту, до якої я вдався. Я не можу, одначе, схопити її і використати. Та й сама ідея, зрештою, виявляється досить пересічною. І тоді я бачу навіч, до чого ж далекі від найвищих злетів моєї уяви та від моїх надій витвори великих душ стародавнього світу. Їхні писання не лише задовольняють мене вповні — вони вражають і проймають мене захватом; я виразно відчуваю їхню красу, я бачу її, якщо не всю, не до кінця, то в кожному разі настільки, що мені годі й думати доскочити чогось такого. Перш ніж до чогось узятися, маю спершу скласти офіру граціям (як каже про когось Плутарх), аби сподобитися їхньої ласки:

Як що-небудь нам любе,

Як що-небудь людським чуттям приємне,

Завдячуєм те все ми граціям.

Вони ні в чому не товаришать мені: все у мене неоковирне й кострубате, всьому бракує вишуканості й краси. Я не вмію видобувати з речей усе, що в них найліпше. Форма у мене ніде не дає крил змістові. Звідси потреба у змісті, міцному в ногах і цупкому в руках, щоб він міг блищати сам собою. І якщо я беруся за сюжет простіший і цікавіший, йду тут за своїми нахилами, бо мені зовсім не до шмиги манірне і тоскне мудрування, якому віддається весь світ. Я роблю теє, аби потішити самого себе, а не свій стиль, який волів би за краще сюжети високі й суворі, якщо взагалі заслуговує на назву стилю безладна й розхристана мова, чи, точніше сказати, нехитре просторіччя і виклад, що не визнає ні належної дефініції, ні поправного членування, ні завершення, плутаний і незграбний, на зразок промов Амафанія та Рабірія. Я не вмію ані догоджати, ані веселити, ані розпалювати уяви. Найкраща у світі оповідка стає під моїм пером сухою, безкровною і безнадійно тьмяною. Я потраплю говорити лише про те, що продумав наперед, і начисто позбавлений того хисту, очевидного в багатьох моїх колег, себто уміння заводити балачку з абиким, змушувати все товариство слухати себе з непослабною цікавістю чи невтомно розважати слух можновладця, базікаючи про всяку всячину, і заразом не чути браку в темах для свого просторікування, оскільки люди такого розбору хапаються за першу-ліпшу, що набігла на думку, пристосовуючи ці теми до настроїв та рівня тих, із ким доводиться мати діло. Державці не люблять поважних розмов, а я не люблю байок. Я не вмію наводити докази, за якими далеко ходити не треба і які прожогом спадають, докази, що зазвичай б'ють у саме серце; на відміну від сільського проповідника, хоч би про який предмет я висловлювався, я найохочіше викладаю найістотніше, що про нього знаю. За Цицероном, у філософському трактаті найважча частина вступ: у такому разі я чиню щонайрозумніше, починаючи з висновку. Треба ж бо вміти і напинати і попускати струни як до тону, хоч би який він був. Найвищий вживається у грі найрідше. Аби підняти легку річ, вимагається не менше сприту, ніж для того, щоб не впустити важку. Іноді слід лише поверхово торкатися предметів, а іншого разу, навпаки — заглиблюватися в них. Я добре знаю, що більшість людей тримаються якраз нижчого щабля, бо судять про речі лише по їхній першій лушпайці, але мені відоме й те, що великі майстри, і Ксенофонт, і Платон, нерідко опускалися до того низького штилю мови та трактування речей, підпираючи його гожістю, якої їм ніколи не бракувало. Узагалі ж мова моя не вирізняється ані простотою, ані плинністю, вона кострубата і недбала, їй притаманні свавільні примхи, що не мирять із правилами: але хоч би яка вона була, вона все ж подобається мені, якщо і не з переконання мого розуму, то з душевного нахилу. Одначе я добре відчуваю, що іноді даю своїй мові завелику волю і, бажаючи уникнути ходульності і неприродності, впадаю в іншу крайність:

Темним роблюся,

Прагнучи бути коротким.

Горацій,