Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Ніко, Ніко, Ніко!..

Горнулася до нього, і обличчя її сяяло щастям.

— Приїхав, приїхав, мій солодкий, мій єдиний!

— Здрастуй, Ніночко.

— Боже, як я знудьгувалася за тобою!

— А я, думаєш, ні?

— Ну, сідай же! Ти надовго приїхав?

— На жаль, лише на кілька годин.

— Що ти кажеш? Але ж це жахливо.

— Так складається.

Вона кінчиками пальців гладила його обличчя.

Никодим коротко розповів, чого він приїхав, і додав, що зробив це з радістю, бо знав, що зможе провести з нею хоч кілька годин.

Ніна сіла йому на коліна і, перериваючи мову поцілунками, розказувала про свою тугу, про кохання, про надію, з якою вона чекає тієї щасливої хвилини, коли стане його жінкою.

— Якщо нічого не скоїться, — перехопив Дизма, — то ми поберемося раніше, ніж ти гадаєш.

— Як? А розлучення? Адже розгляд справ про розлучення тягнеться місяцями.

— Нічого страшного, тут обійдеться без розлучення. Я радився з адвокатом. Шлюб можна буде оголосити недійсним.

— Я на цьому не розуміюся, — з сумнівом мовила Ніна. — В усякому разі ти дуже добрий, що думав про це.

Подали вечерю. Обоє перейшли в їдальню. Ніна розпитувала Никодима про його теперішнє життя. Раділа, що він буває в Чарських і Розтоцьких, підтримує комітет, який розробляє проект створення Літературної академії, що в нього вже відкладено кілька десятків тисяч у банку.

Коли вже вставали з-за столу, лакей доповів, що шофер напоготові.

— Гаразд. Хай чекає.

Кинув оком на годинник і сказав, що мусить поспішати. Ніна хотіла піти з ним до чоловікового кабінету, але Никодим попросив, щоб вона ліпше зачекала.

— Чому? — здивувалась Ніна.

— Так… Бачиш, я повинен там прочитати деякі папери і зробити виписки… А якщо ти зі мною, то… хе-хе-хе… мені не до того… Зажди, я зараз повернусь.

Він запалив світло і розсунув важку оксамитову портьєру.

В заглибині стояв великий зелений сейф. Никодим задоволено оглянув його. Спало на думку, що злодіям довелося б добряче понатужитись, поки добралися б усередину цієї сталевої шафи, а він зробить це менше ніж за хвилину і без ніякого зусилля.

— Якщо в голові добрі клепки, — буркнув, — то й відмичок не потрібно… Правда, це комбінація не моя, а Кшепицького, проте мені теж вигода…

Ключ безгучно повернувся в замку, тоді один поворот ручки — і сейф відчинився.

Всередині був зразковий порядок. На поличках праворуч лежали старанно складені книжки і теки з паперами, ліворуч — пачки банкнотів. Дві полички заставлено коробками; Дизма насамперед заглянув у них: маса коштовностей — золоті каблучки, намисто, брошки, діаманти, рубіни.

«Наче в ювеліра…»

Але треба було поспішати. Никодим вийняв усі теки, книжки і записники. Вийшла груба папка. Він переніс її на стіл і, відклавши вбік зелену теку, розкрив першу-ліпшу книгу. Перегортаючи сторінки, заповнені датами й цифрами, Дизма швидко зметикував, що то список боржників Куницького з тих часів, коли він ще позичав гроші на лихву. Про це красномовно свідчили розміри відсотків. У списку часто повторювалось прізвище батька Ніни: «Гр. Понімірський — 12 000 дол.», «Гр. Понімірський — 10 000 зл.» і т. д.

Дизма взяв другу книгу. То був облік прибутків і зисків од Коборова. Третю, четверту і п'яту книги теж списано цифрами.

Це не цікавило Никодима. Він підсунув до себе теки, і одразу ж у першій знайшов те, що шукав: векселі. Власне, бланки векселів, незаповнені, але підписані. Ціла пачка, і всюди один і той же підпис: Ніна Куницька, Ніна Кумицька, Ніна Куницька…

Під векселями лежало доручення Ніни на ім'я чоловіка і нотаріальний акт продажу Коборова Ніні.

Цей документ Дизма згорнув і сховав до кишені, а тоді, ретельно зав'язавши теку, відклав її разом із зеленого вбік.

А сам почав переглядати інші. І знайшов таке, що мало не підплигнув од радості.

В одній теці побачив два конверти. На меншому було написано: «Мій заповіт», а на другому: «В разі моєї смерті — спалити, не відкриваючи».

— «В разі смерті», — розсміявся Никодим. — Але ж він не вмер, отже, я можу розпечатать.

Він зламав сургучну печать і вийняв те, що було в конверті. В очі одразу впав австрійський паспорт.

— Ну, братику, тепер ти в моїх руках.

Паспорт видано на ім’я Леона Куника, сина Геневефи Куник і N. N. У графі «Професія» чорним по білому написано: «Кельнер».

Далі лежав вирок краківського суду, що засудив Леона Куника на три місяці ув’язнення за крадіжку плаке[32]. Під ним лежала пачка листів, потім знову блокнот, — геть списаний — і знову вирок суду (на цей раз варшавського), який засудив тепер уже Куницького на два роки ув’язнення за допомогу фальшивомонетникам.

Никодим глянув на годинник і вилаявся: минула вже дванадцята година ночі. Він швидко зібрав розкидані папери і засунув їх у кишеню.

Всі інші речі поклав назад, замкнув сейф на ключ, і, взявши під пахву обидві відібрані теки, рушив попрощатися з Ніною.

Вона чекала в будуарі, уже втрачаючи терпіння, але всміхнулась і спитала:

— Тобі вже треба їхати, любий?

— Мушу. Нічого не вдієш. — Никодим сів біля неї і взяв її за руку. — Кохана Ніночко, — почав він, пригадуючи собі план,