Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Мар’яна понесла додому воду і все задивлялася по дорозі на двір діда, в якому було порожньо, лише вітер гуляв, висвистуючи свої холодні мелодії.

Наступного ранку, коли всі ще спали, Горпина почула якесь шарудіння у дворі. Собака не гавкав, а навпаки, попискував.

– Тоню, ти не спиш? – обізвалася до неї. – Надворі тільки сіріти починає, а в нашому дворі вже хтось вештається. Чому ж собака не гавкає? Може, хто за коровою прийшов, а його вдарив? – намагалася вгадати. – Давай удвох вийдемо. – Завжди смілива Горпина боялася.

Тоня мовчки встала, неохоче одяглася, і вони пішли до дверей. Побрязкали засувами, гачками і відчинили. Ніхто на них не кинувся, ніхто й не став тікати з двору, тому, осмілівши, почали придивлятися. А побачивши на маленькій лавці під хатою худого згорбленого чоловіка, який курив цигарку і навіть не глянув у їхній бік, вирішили підійти ближче.

– Ти хто такий? І що тобі тут треба? – сердито спитала Горпина. – Чого мовчиш, бродяго? Розсівся серед ночі в чужому дворі. – Вона штовхала Антоніну під бік, щоб і та приєднувалася, але Тоня стояла мовчки.

– Додому я прийшов, а вас не хотів будити, оце сиджу та з Полканом розмовляю. – Чоловік промовив хрипким застудженим голосом.

– Ой Боже! – аж стрепенулася Горпина. – Та це ж… – у неї навіть язик затерп. – Це ж наш Тимофій! – нарешті вигукнула, продовжуючи придивлятися до чоловіка, який вставав з лавки. – Тоню, – смикала її за рукав, – невже справді він? – здається, вірила і не вірила.

Ще не договоривши, Горпина побачила, що Тоні стало зле, і Тимофій ледь устиг підхопити її під руки.

– Що з нею, Горпино Петрівно? – налякався дуже.

– Від туги захворіла, нерви не витримали. Щодня тебе виглядала. Спочатку почорніла, а потім узагалі сама не своя стала. Давай удвох, а то ти такий зараз, що й жінку не втримаєш, – взяла вона Тоню під другу руку. – Ходімо, Тимофію, до хати, там усе й розкажеш, а я тим часом піч розтоплю. Мабуть, голодний? За Антоніну тепер не хвилюйся, вона одужає. А ти зовсім на себе не схожий. Що ж сталося з тобою?

– Ось не поспішайте. Дайте відігрітися, тоді й розкажу. – Вони вклали її на ліжко та вкрили старим кожухом. – Це я – Тимоха. Ну, що ж ти мене так погано зустрічаєш? А я так поспішав до тебе! – приговорював над нею.

Вона оговтувалася, відмахуючись від Горпини Петрівни, яка бігала навколо з ліками та святою водою.

– Не впізнаєш, ще б пак, заріс, не голився цілий місяць, не до того було, – все частіше шморгав носом.

Горпина Петрівна вже стояла з краплями Михайла Адамовича.

– Не треба ліків, – просив він. – Душевні хвороби душею і лікувати треба, я по собі знаю. Вона сама з цим справиться, вона ж у мене сильна, – своєю худою рукою гладив її як маленьку.

Від їхніх розмов прокинулися хлопці – Миколка та Андрійко, повисли на Тимофієвій шиї, і так їм добре було, що вони і не збиралися рознімати свої рученята.

– А ти всіх ворогів побив? – питав один.

– А тобі не страшно було? – шепотів на вухо другий.

У той час маленький Тимошка спросоння тер руками оченята, блимаючи й собі на солдата. Потім став тихо звати:

– Тату, тату…

Від дитячих голосів, які підтверджували повернення Тимофія, Антоніна неначе прокинулася і сіла на ліжку, почала роздивлятися навкруги, ніби була в чужій хаті. Тимофій обіймав її та пригортав, і вона, повіривши в його повернення, голосно заплакала.

– Нарешті! – зраділа Горпина. – Сльози швидко приведуть серце і нерви в порядок. Чим хворіти, краще вставай та чоловіка зустрічай! Бачиш, додому вже добрався! – одразу наказувала, аби допомогти їй збавитися від того проклятого неврозу. – Добрався, слава Богу! Радість то яка! – терла і вона очі.

Тримаючись за Тимофія, Антоніна повільно злазила, невпевнено ступала ногами на підлогу, навіть погодилася випити Горпинині ліки, а згодом почала і про Тимошку розказувати. Хотілося їй і про свої страждання повідати, як вона щодня на дорогу ходила, як виглядала. Але тільки-но починала, як він її спиняв.

– Не треба все зараз, залиш його на потім. У нас буде ще багато часу для розмов.

Часто згадуючи цю хату, тепер він переглядав навіть дрібниці – відро з водою на табуретці і металевий кухлик біля нього, за ним стіл кухонний і довгий мисник аж до вікна. Ті самі фотокартки в рамках над вікнами, ікони в святому кутку. Не було лише рушників; познімавши у війну, Тоня вирішила, що повісить їх, як повернеться Тимофій. Йому приємно було бачити все на своїх місцях, бавитися з малим сином, ловити погляд Тоні, слідкувати за Горпиною Петрівною, як вона поспішає зігріти йому воду та зварити суп. Навіть здалося, що він тут був увесь час. А все, що сталося, залишилося далеко позаду.

Поки в печі потріскували дрова, він їв кусок домашнього хліба і запивав теплою