Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Здається, усе добре обійшлося. Було що випити, вистачило і поїсти. Одним словом, весілля вдалося на славу, – підбивала вона підсумки. – А починалося – хлопці трохи брязкотіли під парканом медалями та орденами. Спочатку мирно показували, потім Данило Єгора і за грудки схопив, навіть не подивився, що той після контузії. Один кричить: права не мали здаватися, а другий – щур ти штабний. Могло й до бійки дійти, бо вже й очі кров’ю налилися. Але не побилися, вчасно Костя підоспів та розвів тих півнів у різні боки. Навіть Іван Левенець помирити їх намагався, а вони його слухаються. От вам і безногий. Дарма думали, що він тепер п’яницею стане, а воно навпаки.

– У Левенцевому роду ніхто не пив, він же онук хорошого хазяїна і мого товариша, – нагадував дід Сава. – Ви ще почуєте про Івана, хоч і без ніг, а роботу він собі знайде, може, ще й молодицю, – хотілося його підтримати.

– То він у бригаді вже хомути для коней робить, кажуть, що й молодиці його люблять. Виходить, не все Івану відрізали в госпіталі, – засміялася Лисавета, яку ніхто раніше не помітив, але вона теж тут була.

– От пройдисвітка! Уже й те знає, – аж тупнув ногою дід Сава. – То й нехай, а ми ще на одному весіллі погуляємо, – переводив він усе на жарти. – Дай Боже! Так хочеться, щоб усім добре жилося, бо всі навоювалися і нагорювалися. Сьогодні відгуляли і ніби знову на світ народилися. Тільки наша Тоня не пила, не їла і нікого не бачила. Посиділа недовго і пішла додому.

– Ой, Саво, вона і вдома така. Не дай Боже, зляже, а там і мати не підводиться вже відколи. Що я з трьома дітьми робитиму? – запричитала Горпина.

– То бери до себе фельдшера, йому ночувати ніде, а у вас усе-таки дві кімнати, так щоразу вони й виручають. Заодно попросиш Тоню оглянути, та за матір не забудь, – радив дід Сава, збираючись і собі додому.

Затихло весілля, вже коли почало смеркатися. Молодята проводжали свого батька до Тониної хати. Мишко давно спав у діда-тезки на руках. А завжди похмурий і мовчазний дід сьогодні не приховував своєї радості від зустрічі, від весілля і від такого онука.

– Навіть не міг уявити, що приїду і одразу – до сина на весілля. – Він і зараз не переставав дивуватися.

– Сьогодні відпочивайте, тату, а завтра ми про все поговоримо, я вам ще багато чого повинен розказати, – обіймав його Костя на прощання.

– Та я, мабуть, половину сьогодні вже почув, а друга, дійсно, нехай на завтра залишиться, бо й так багато, – зиркнув Михайло Адамович спідлоба.

– А про кого ви чули? Про Мишка чи про матір? – здивувався син.

– І про те, й про інше, – спокійно відповів батько. – Ще такого не було, щоб війна когось пожаліла. А довелося на ній кожному своє пережити, – спокійно сказавши, пішов слідом за Горпиною Петрівною.

– От вам і весілля! Я й очей з нього не зводила і Горпина Петрівна слідкувала, а все-таки не вгледіли. Мабуть, у той час, коли танцювали. І хто ж це посмів у такий день? – сердилася Мар’яна.

– Заспокойтесь, секретів у селі не буває. Головне не те, що йому наговорили, а те, як він зрозумів. – Дід Сава й раніше вражав її своєю розсудливістю. – А ви, молодята наші, вертайтеся до Ольги, вам теж відпочити треба. Здається, все вийшло так, як ви хотіли. А ми – перше весілля в селі відгуляли. З вашої легкої руки тепер підуть женитися, заміж виходити, тож і Горпині Петрівні робота ще буде.

Усі сміялися та знову раділи перемозі. Мріяли про багаті господи та бачили радісних господинь.

– Хіба це так багато! – зітхала Мар’яна. – І хіба ми не заробили за своє життя.

Удома, напоївши дітей тепленьким молочком та поклавши всіх спати, Мар’яна й собі вмостилася на полику поряд із ними. Діти росли, тому було тіснувато, але втома брала своє. Проснулася від затерплих рук, коли в хаті було ще зовсім темно. А пригадавши нічний сон, відчула, як її трусить. «Боже мій, як же воно було?… – силкувалася пригадати: – Федір тягнув Тимофія за собою через річку, а той – то тонув, то знову виринав. Потім вирвався і приплив до берега, на якому стояла я з Антоніною». «Я все одно тебе скоро заберу!» – кричав йому Федір здалеку. Вона зрозуміла, що Федір на тому березі, тобто в іншому житті. А Тимофій приплив, отже, скоро повернеться. За все інше одразу забула. За вікном, як і вві сні, дув сильний вітер, шуміли дерева, завивало в димарі. «Погода змінюється, ото й сниться бозна-що». – Втішивши себе такими думками, вона повернулася на другий бік та й знову заснула.

Зраділа Тоня після Мар’яниної розповіді, але ненадовго, бо її серце відчувало щось недобре. Уже ходила по ворожках не один раз. Одна з них розповідала про його дуже далеку дорогу, а друга – про те, що він давно спочиває в чужій землі. Але Тоня не повірила ні одній, ні другій.

Так і пролетіла в чеканні осінь. Хотілося спинити час, бо тепер кожен день віддаляв її від коханого. Пригадувалося коротке їхнє кохання, як бабине літо, але яке… Усю душу їй перевернуло.