Спалені мрії - Ганна Ткаченко
Тоня часто ходила на край села, стояла там подовгу, вдивляючись у дорогу, по якій прийшло додому багато солдатів. Поверталася завжди пізно й одразу перепитувала про поштарку. Тепер вона кожного дня чекала того страшного листа, в якому буде написано, що її Тимофій більше до неї не повернеться.
– Стара мати за життя хапається, а молода жінка пропадає по своїй волі, – жалілася Горпина Петрівна Мар’яні. – Сердиться на мене і на Михайла Адамовича за те, що ми змушуємо її жити.
– Вона просто хвора, – запевняла Мар’яна. – Дід Сава бачив таких за Уралом серед тих, кого після революції та колективізації туди виселили. Каже, що та хвороба непроста, дуже довго лікується, а багато й померло від неї.
– Михайло Адамович теж знає ту хворобу, можливо, й вилікує. – Горпина з перших днів на нього надіялася, але поки що нічого не допомогло.
– А він як? – цікавилася Мар’яна. – Так і живе в Ольги? Не віддають йому хату?
– Ні, здається, і не збираються. Сам голова колгоспу просив не виганяти його, ніби вона збиралася це робити. – Горпина й досі дивувалася. – А по весні обіцяв звільнити, коли свою збудує. Ольга не скаржиться, може, їй і незручно, але все ж не сама, – розмірковувала вона по-своєму. – Квартирує чоловік, щось заробить та в хату принесе, а вона йому їсти зварить. Заодно Кості й Наді є куди приїхати. Тут і Мишко доглянутий. От люди тільки не вгавають, кажуть: світ перевернувся, що твориться в хаті поліцая, неначе в інших після війни так, як до неї.
– На цьому світі нічого випадкового не буває. Чомусь звело їх життя до купи. – І так, як Мар’яна, багато хто думав.
– А що ж Уляна тобі написала? Казали, що ти листа від неї отримала? – Горпина мало не забула спитати.
– Отримала, тільки розповідати нічого.
– Що пише, те й кажи.
– Пише, що Митю додому не відпустили, залишили в діючих військах службу проходити. А на скільки років – невідомо. Відвоював, але не служив, виходить. Чи в армії нікому служити після війни, бо страх як багато люду побито. А Катюшка…
– Ну, що там з нею сталося, кажи вже швидше! – не терпілося Горпині.
– Заміж вона вийшла чи за француза, чи за американця, забула, як там точно в листі написано. Тобто, там вона залишилася.
– Оце так новина! Значить, Уляна сама… Спішила тоді діток вдома зустрічати, а вони – хто куди. Ну, і що ж тепер?
– З органів до неї приїздили, і з самого райкому також. Лаяли, що погано дочку виховала. Побудували біля цукрозаводу невеликий дерев’яний гуртожиток, і вона там кімнату мала отримати, бо як поїхала звідси, так там і працювала. А через Катю їй так і не дали.
– То де ж вона зараз живе?
– У невеличкій землянці, де й зимувала.
– От біда яка! Запросили б до себе, та в самих хат немає. А щоб до когось, то час інший настав, ніхто чужу людину в хату жити не прийме, – говорила Горпина Петрівна те, що відчувала всією душею, бо воно і про неї було в якійсь мірі.
– Горює вона, ой як горює! Був би Тимофій, може, хоч по весні мені з хатою щось би придумав. Забрала б я тоді свою Уляну, та й жили б разом, – згадувала Мар’яна, як із сестрами добре було.
– Погані новини, дуже погані. Що Катя може там заміж вийти, таке і на думку мені не спадало. Але якщо й вийшла, то в чому ж матір звинувачувати? Вийшла, то й вийшла. Бог у поміч, як кажуть. А тут – ти бачиш? З райкому приїжджали, з органів приїжджали! Не зрозуміти нам цю владу. – Горпина Петрівна тугіше затягувала ріжки своєї хустки, ховаючись від холодного вітру. – А дід Сава що говорить?
– Каже, що Катя там добре житиме, а Уляні з Митею ще не раз про те нагадають. Он як із Григорієм вийшло – і офіцером на війні став, і в партію прийняли, поки кулі свистіли, а тепер ні у військове училище не взяли, ні в армію, батько – куркуль, бачите, та ще і в засланні строк відбував. Документи повернули, і пішов Григорій назад у депо гайки крутити, а дід хворий лежить, з хати другий тиждень не виходить. Такого з ним ніколи не було. Навіть вибачення у Григорія просив, а за що – і сам не знає. От що роблять із людьми! Не знаєш сьогодні, з якого боку і чого чекати. – Мар’яна хитала головою.
– То я і дивлюся, що не видно нашого Сави. Отже, за те, що господарем був хорошим, на землі вмів добре працювати, тепер діти розплачуватися будуть? Таке нормальній людині й зрозуміти складно! Оце перемогли німця! Усі старалися! Тепер свої що виробляють! Треба його провідати. Тільки що говорити, якими словами втішати? – Навіть вона губилася. – І Григорія шкода. Такий розумний чоловік! Усю війну пройшов, нагород на повні груди – і на тобі. Він би на будь-якій посаді справився, ще й неабияк. Жоден із тих начальників, яких ми знаємо, і нігтя його не вартий, але керуватимуть. А Григорія затоптали. – Горпина Петрівна знову зав’язала тугіше свою хустку
