Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
— І що ж ти?
— Я кажу: «Вітик — ще хлоп’я!» — «Так що? Коли Ігор Павлович хлоп’ям був, він на Вітика був схожий?»
— Я можу просто запишатися, якщо вона мене зі своїм Вітиком рівняє! А тепер ти їй скажеш щось про мене?
— Ні! — твердо і серйозно відповіла Літа. — Нікому нічого. Це вже так обернулося все по-справжньому. Нам самим треба впоратися. Поки що ніхто нічого не повинен знати. Поки що, Гаричок, рідний мій, інакше всім буде боляче, важко і без всякої рації. Хай скінчиться війна. Головне, щоб ти повернувся живий і здоровий. Ти ж своїй тьоті, матері Серафимі, нічого не скажеш? Не напишеш?
Що він міг сказати, в чому суперечити? Він поїде на фронт, а вона все розхлебтуватиме сама? Що? Як?.. Можливо, вона й права... Адже вони будуть так далеко одне від одного. Але вона нічого не каже про чоловіка. Що він знає про них разом? Те, що розповідала диякониха, та те, що от вона з дітьми в окремій кімнаті? Це може нічого не значити...
А якщо війна затягнеться?..
А якщо...
— Я такий щасливий з тобою... Я знаю, я не маю права питати, робити тобі боляче, але ж і ти мене пожалій. Ти ж для мене все на світі, і от ми з тобою такі вже близькі, і ти повертаєшся до чоловіка, ти його законна жінка, ти його обіймеш, як мене, і він тебе цілуватиме.
Вона дивно усміхнулася — не то зневажливо, не то гірко — і похитала головою.
— От тільки про це не думай. Цього ніколи не буде. Я повертаюсь додому до дітей. А чоловік — не будемо говорити про нього. Це було б непорядно з мого боку говорити про нього зараз з тобою.
— Ти тільки скажи: він тебе дуже любить? Він не може жити без тебе? Звичайно, як він може не любити такої жінки!
— Коли б ти нас бачив, бував у нас, ти б зрозумів. Мені важко пояснити тобі, дуже важко пояснити чуже сімейне життя, навіть самому подружжю важко зрозуміти. Ти не дивуйся, я тобі одне скажу: він мене зовсім не любить, але жити без мене не зможе. І він дуже порядна, розумна людина, надзвичайно тактовний. Він ні в чому не завинив переді мною.
І я поки що перед ним.
— І ти теж не зможеш жити без нього? — вже з острахом спитав Ігор.
— Я не зможу жити без дітей. Це просто шматок мене. Але це ж зовсім інше. До них же ти не ревнуєш?
— Ні, це дійсно частина тебе. Дивно, але я їх люблю, особливо дівчинку.
— Її всі люблять. Правда, батько одверто любить більше сина і не приховує цього, але всі рідні більше її, а обидва дідусі з усіх онуків — найдужче Галинку.
— І розбалували, певне? Хоча і я б її балував!
— Ну що ти, вона зовсім не балувана! Ми більше панькаємось з Олесиком, він хворобливіший, і потім він винятковий, такий розумний, але й він не зловживає увагою до себе. А Галинка звичайна... така, як я...
І вона з усіма двоюрідними приятелює — і дорослими, і малими, з моїми учнями і хрещениками, з багатьма трудолюбцями.
— Ще й трудолюбці у тебе... — удавано розпачливо зітхнув Ігор. —
І до них теж не можна ревнувати?
— Я ж тебе ні до кого не ревную!
— О! Ще б ти мене ревнувала, коли я подихаю без тебе! І до кого? До моїх солдатів?
— Хіба там зовсім нема жінок? А сестри, а лікарки, а хіба міста, що ви пройшли, зовсім порожні?
— Мені просто смішно, що ти говориш. Я б навіть радів, коли б ти мене ревнувала!
— А що тобі, між іншим, казав по телефону твій Борис? — лукаво примружила вона очі. — Пов’язане з жінками? Я ж почула. Правда?
— Достеменна правда! — засміявся Ігор. Хоча Літа й жартувала, йому була приємна її цікавість до нього.
— Так скажи, на що він натякав?
Але Ігор зніяковів.
— Лікусю, про це мені незручно тобі говорити.
— Ні, ні скажи, — наполягала Літа. — Хіба. що зміниться від цього? Хіба