Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— І я б могла не зайти туди, коли б не згадала чудернацьке Галинчине доручення.

— Як я її люблю за це, твою Галинку, я їй мушу обов’язково передати якийсь подарунок. Хлопчику, звичайно, також.

— Що ти вигадав? Я їм везу і ще куплю деякі книжки, які вони бажали мати.

— От і купимо разом книжки і все, що підкажеш. Ляльку? Ти казала, що вона любить ляльки.

— Нізащо, як би це виглядало!

— Ти не скажеш, що від мене. Дійсно, вони ж мене не знають, але я хочу їм щось купити! Хіба цього не можна?

— Ні, ні, ні! — категорично заперечила Літа. — Гарику, я боюся за себе, я дивитимусь на ці речі, думатиму про тебе, і мені буде дуже важко, ще важче. Ні, ні, і це якось негарно везти від тебе подарунки, я не можу пояснити, але не треба.

Він уже й не питав, чи може він щось їй подарувати, було ясно і без слів, що не може.

— Але ж ти знаєш, — швидко заговорила Літа, відчувши його настрій, — ти даремно кажеш, що вони не знають. Олесик дійсно не знає, а Галинка — вона переживала за тебе торік. Адже вона і Жечка, моя хрещениця, все чули, коли я розповідала бабусі, моїй мамі, про монастир.

— Ти розповідала? — здивувався Ігор.

— Аякже, мама відразу збагнула — трапилось щось надзвичайне, бо я зовсім не збиралася так швидко повертатися, а про показові уроки я могла тільки в монастирі наплести, щоб ніхто ніякої підозри не мав. Я чесно сказала мамі, що я сподобалася жениху...

— «Сподобалася»! Знайшла слово!

— Ні, я трошечки не так сказала, — призналася Літа, — я сказала мамі правду, бо повірила, що ти мене полюбив, хоча не казав мені про це. Ти ж, правда, мені цього не казав, не роби такі очі, я все, все добре пам’ятаю. Ти казав, що не можеш вінчатися з Адою, бо думаєш тільки про мене. Я не знала, що мені робити, і тому втекла. Я не хотіла робити лиха Аді, матері Серафимі. Я гадала — я поїду, і все буде гаразд. Я не могла переступити через чуже життя.

— І що ж твоя мама?

— Вона сказала, що я зробила правильно. Мама особливої ваги нічому не надала, вона звикла, що і до мене, і до сестер залицяються завжди і що я завжди всіх на сміх здіймаю. За мене мама найспокійніша, а от дівчатка, ці маленькі жінки, особливо Галинка моя, мабуть, відчули, що тут все не так і нічого смішного нема й не буде. І потім вони, дівчатка — Галинка і Жечка, все вигадували самі, що потім з тобою було і як би так придумати, аби усім стало добре. А як почули, що ти лежиш, це Володька приїхав, розповів, Галинка так журилася. Не знаю, хто більше — я чи вона.

— Ти журилася? — спитав схвильовано.

— Дуже. Тільки ніхто не бачив і не знав, — вона притулилась до нього. — От раз уже в ліжку, Галинка зі мною спить...

— Ви удвох спите? — запитав Ігор, ніби між іншим.

— Ні, утрьох. Я, Галинка і Мишук.

— Це твого чоловіка так звати? — намагаючись вимовити абсолютно байдужим тоном, спитав він.

— Ха-ха-ха! — нестримно зареготала Літа. — Ну, що ти, це ведмідь, улюблений Галинчин великий ведмідь. Вона його завжди вкладає поряд. Я його колись привезла їй з Петрограда. На щастя, цього разу вона доручила легше завдання — в музей, і воно справді вийшло на щастя.

Вона дивилася на нього такими очима, що він уже не насмілювався нічого питати про чоловіка. Щось там не так, як у всіх! І потім Літа так весело розповідала.

— А що вона замовила привезти? — він все-таки примудриться щось подарувати.

— Гоголя. Уже період Чарської минає. У нас є, звичайно, Гоголь. Але Галинка каже — я чорного Гоголя боюся, у нас старе видання, і там дійсно такі страшні ілюстрації до «Вія», до «Страшної помсти». Вона завжди на ніч виносить цю книгу зі спальні. Вона взагалі страшенна боягузка, коли мене нема, — скиглить, щоб Олесик дав руку, його ліжко поряд стоїть, або щоб бабуся з нею полежала. А я теж без Галинки не можу, ми в ліжку завжди ділимося своїми секретами. Це ж я тобі про інше почала, а ти мене своїми питаннями збив, — вона насварилася на нього пальцем. — Тоді, після монастиря, я вже казала, дівчатка довго не могли заспокоїтися і чомусь найдужче тебе жаліли.

— Ну, а кого ж було жаліти, як не мене? — напівжартома, напівсумно мовив Ігор.

— Не говори так, я тобі краще про Галинку докажу, ти сміятимешся. Вона раптом питає мене: «А Вітик схожий на Ігоря Павловича?» Це в їхньому дитячому товаристві два сусідські хлопчики — Вітик-«великий» — старший трохи за неї, і Віктор-«малий» — молодший, у неї