Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Літа швидко розіклала на столі ще й те, що лишилося від нічного бенкету.

— Ти нікуди не спізнишся? — спитала вона дбайливо.

— Ні, у нас ще є час, — і глянув прохально, — ми могли б пообідати разом. Ти нічого не їси і вночі нічого не їла.

— Ти ж чув, я обіцяла сестрі. І тобі ж треба до твого Бориса. Він з тобою буде на вокзалі. Може, це незручно, що я прийду на вокзал?

— Що ти, інакше не може бути! Коли б мені не треба було заходити за паперами, я б і на хвилинку не відпустив би тебе до поїзда. А Борис — це мій найближчий товариш. Може, ще й тому, що ми обидва змалку лишились без батьків. У мене, правда, була тьотя Соня, інші багаті родичі, правда, дальші, та все-таки дбали про мене потроху, а він нікого не мав, усього самотужки добився. Він, між іншим, єдиний знає про моє весілля в монастирі і хто його порушив, — Ігор підвів ліву брову, і Літа розсміялася. — Ти його побачиш і одразу зрозумієш, що це за людина. Він далекий від того кола, в якому я, на жаль, вештався до війни. Та по службі своїй я не міг інакше, але ж отакі стихійні біди, як війна, ставлять багато чого на своє місце і виявляють, хто є хто і що є що. А втім, Борис, я певний, і до війни був зв’язаний з іншими людьми, не тільки з медицини. Він і мені прочистив трохи мозок. Крім усього, він надзвичайний хірург. От уже лікар за покликанням! І, зверни увагу, він такий наче непоказний, сором’язливий, рудий, а руки в нього напрочуд гарні.

— Не може бути гарніших за твої, — ревниво мовила Літа, — я дуже люблю твої руки. — Вона взяла обидві руки Ігоря і притулила до грудей, як дитину, коли її заколисують.

Руки справді були гарні — вузькі, з довгими пальцями, та зовсім не пещені, просто чисті, міцні юнацькі руки, навіть трохи загрубілі та обвітрені.

— Велика різниця його і мої руки, — зітхнув Ігор. — Його повертають до життя людей, а мої мусять вбивати. Що зробиш? Чи дійдуть люди до того часу, коли не буде воєн, ворожнечі між країнами? Поки що це утопія, і треба захищати свою рідну. Знаєш, правду кажучи, по-справжньому рідною я відчув її тепер, на війні. Тепер часто думаю, скільки не сотень, а тисяч людей розумних, освічених, талановитих міркують, віддають свої сили, всю свою енергію на нові вигадки зброї. Убити — якнайбільше і якнайшвидше, перемогти в цьому вчених інших країн, випередити... Не смійся з моїх дурних думок, це ж я тільки з тобою, Літусю, так можу говорити. Навіть з Борисом не так. Він каже, що я надто абстрактно підходжу до всього. Ти не смієшся з мене? Я з тобою, наче сам з собою, розмовляю.

У нього був такий тон, ніби він сам собі хоче щось довести, в чомусь виправдатись, у чомусь звіритись найближчій людині. І наче самому було дивно, що про такі речі він розмовляє з жінкою, з якою тільки-но провів таку палку, незрівнянну ніч.

— Що ти, Гаричку, я рада, що ти зі мною можеш так говорити, що ти хочеш, щоб я знала всі твої думки, що мучить, непокоїть твою душу, мислі, дратує тебе.

— Справді, я волів би мати іншу професію, та про це нема чого говорити. Я вже змалку втягнувся у військове життя і намагаюсь виконувати все чесно і найкраще, як було в традиціях нашої військової родини за діда-прадіда. А може, моя спеціальність згодиться після війни на щось інше? Я думаю, я міг би бути непоганим інженером, — раптом мовив він навіть якось наївно, по-дитячому, — ти не подумай, що я хвалько. Може, коли скінчиться війна, я все-таки вступлю до військової академії і мої знання і деякий досвід згодяться не лише для того, щоб убивати, руйнувати, але щось творити.

— А я навіть не знаю, в якому ти чині, — сказала Літа.

— Тепер майор. Однаково до генерала ще далеко, — засміявся він. — А ти генеральшею хотіла б бути? Ти для мене сама як генерал! — І знову сказав серйозно: — Обов’язків і відповідальності, повір, вистачає аж занадто. Я дуже радий, що я знову в армії Брусилова, його не порівняти з іншими командуючими. Чесна, пряма людина, ані краплини запобігання перед двором. Солдати вірять йому, бо він і розумний, і сміливий. Знаєш, в давнину люди казали: «Рать воєводою міцна».

Літа згадала слова Вишнякова. Вона з цікавістю слухала Ігоря.

— І він дає нам добрий приклад уваги до солдатів, — продовжував Ігор. — Навіщо брехати, до фронту я не замислювався над цим. Для мене,