Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Раптом вона сказала задумливо, цілком серйозно і навіть трохи сумно:

— Як я хочу, щоб моя Галинка, коли виросте, одразу була щаслива, як я зараз, щоб одразу зустріла тебе, — ну, такого, як ти для мене. Адже потім вже нічого, нічого не зробиш.

Він хотів щось заперечити, але вона не дала йому сказати.

— Ні, ні, давай не говорити про це. Адже зараз ми вдвох. Не думай ні про що. Зараз спочинь, спи. Так добре ні про що не думати. Спи. Я з тобою. Я теж засну.

Вона знову дрімала, а він тільки лежав з заплющеними очима. Так. Це зовсім інше — шлюб, подружжя. Його зворушили слова Літи: «Як я хочу, щоб моя Галинка одразу стала щасливою, зустріла... такого, як ти для мене».

Та хіба це можна вгадати? От вони зустрілися надто пізно і так несподівано, могли б ніколи не зустрітися. А що з того, що зустрілися?

Ні, ні, він не думав про це, і то вже щастя і радість, що він пізнав справжню любов.

Хіба у кожного так?

Живуть товариші, знайомі, як і він досі жив: все як годиться, все як у всіх. Поки холостяки, існує звичайна формула для суто чоловічого життя — «для розваги, рівноваги, для здоров’я». Він ніколи не відвідував з товаришами якихось там будинків, ц« було б гидко, принизливо, в ньому виникала бридливість, але й не відмовлявся від участі, коли товариші влаштовували вечірки з кодовою назвою «на лужайке детский крик» — з жінками не дуже суворих правил, але ж не з одвертими повіями! Дівчата певного прошарку любили, коли їх запрошували. Ці молодики не були скнарами, не були брутальними, не совали гроші, а завжди припасали для жінок потрібні подарунки, зовсім не дешевенькі, завжди було весело з ними вкупі вечеряти, особливо коли в товаристві опинявся гарний, чорноокий, стрункий офіцер, якого звали Гариком. Він завжди «валяв дурня», співав, жартував, дівчата потім хвалилися, коли потрапляли в пару з ним. Інколи бував і обмін дівчатами за один вечір. Хлопці переморгувалися і раптом зникали з кимось з дівчат у кімнатці, над якою вивішували жартівливо намальовану назву «Поцілуйна». Туди не мали права заходити без умовного стуку і такої ж відповіді.

Вина й закусок було досхочу, траплялися серед них і випивохи і, звичайно, поводилися досить вільно, але скандалів ніяких не зчинялося.

Після такої вечірки іноді виникав більш-менш затяжний «фліртик», але ні в які тенета він не заплутувався і особливих турбот не мав. Взагалі ця сторона життя займала не дуже багато місця ані в розмислах, ані в турботах «про здоров’я і рівновагу». Все було як у всіх в його товаристві, тільки спокійніше і легше, бо жінкам він подобався, ніяких зусиль не треба було докладати, і він підсміювався з товаришів, коли ті опинялися в неприємному для себе становищі.

Тепер гидко було згадати цю формулу, що вони вигадали для себе: «для розваги, для рівноваги, для здоров’я».

Тепер він знав, що зовсім інше, непереможне, штовхає чоловіка і жінку одне до одного. Хай як завгодно назвуть це почуття, але ж справжнє — воно прекрасне, якщо не будь з ким, не те що випити чарку горілки мимохідь, а бути з жаданою, любимою, і зв’язане з найглибшим потрясінням душі і всього єства людини.

Ще й до монастиря, на фронті, під час наступу, відступу, йому було зовсім не до жінок. Незважаючи ні на що, романи спалахували навколо, скороминучі, випадкові. На коротких зупинках у нових містах, і на більш-менш довгих постоях з місцевими жительками. Звичайно, і з сестричками, санітарками, з іншими добрими, жалісливими маркітантками кожної армії! Але йому було все це без діла. Товариші були тоді певні, що він думає тільки про Аду, і не дивувались з його витриманості, може, справді, і це відігравало якусь роль. Коли ж він повернувся після монастиря, він став взагалі зовсім інший.

Він знову опинився в армії генерала Брусилова, тепер головнокомандуючого Південно-Західним фронтом. Після відпусток дійсно мало хто повертався в свої полки, багато намагалися влаштуватись десь у тилу, подалі від передових позицій. А Ігор повернувся. Навіть просив про це. Він мало кого зустрів із старих товаришів і тому особливо зрадів зустрічі з військовим лікарем-хірургом, який лікував його в лазареті. Це був давній товариш ще по корпусу, але Борис Степанович — так його звали — пішов навчатися до Військово-медичної академії, шляхи з Ігорем розійшлися. Війна знову їх з’єднала. Тепер особливо зраділи один одному і стали близькими друзями. Борис Степанович дивувався, як змінився Гарик. Він нічого не розпитував. Ігор сам коротко сказав, що вінчання не відбулося, бо він, Ігор, зустрів напередодні весілля одну жінку, яку дуже полюбив, і ні з ким, крім неї, він не може бути. Подробиць ніяких, запитань також. Інші офіцери, нові знайомі, взагалі нічого не знали з особистого життя Ігоря, а він, коли помічав трохи тепліший, уважніший погляд, — не так часто й траплялось стрічатися з жінками, — наче між іншим, у розмові згадував дружину, давав зрозуміти, що він жонатий, сімейний. Самому іноді було смішно, як він поринав і сам починав вірити у вигадане, і коли казав, що його чекає дружина — в уяві виринав образ Літи. Він бачив, що жінки тоді не так ображаються на його байдужість і не кажуть, що він «пихатий» і «гордяк».

В якомусь польському містечку місцевий лікар