Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

запросив до себе Бориса Степановича з сестричками і його. Сиділи затишно, дружньо за столом. Жінку і дітей лікар відправив кудись далі від фронтової смуги, а сам лишився із старенькою тіткою і тепер турбувався і тужив за сім’єю. Кожен мав свій клопіт, особисті біди. Ігор помітив, як одна із сестричок значуще поглядає на нього, Ігоря, намагається бути коло нього, і він, ніби співчуваючи господареві, зажурено сказав, що теж турбується за свою сім’ю, що в нього уже двійко дітей, хоч дружина ще зовсім Молода і як там вона без нього вправляється! Перед ним в уяві виникла та картка — Літа обіймає веселу кучеряву дівчинку і серйозного гарного хлопчика.

Хазяїн співчутливо зітхав, розповідав про своїх дітей, а мила сестричка враз зів’яла.

— Що ти плів? — спитав потім Борис Степанович, який у гостях нічого не заперечував, але сам про себе здивувався.

— А так, сам не знаю чого.

— Щоб жінкам спокуси не було? — засміявся Борис Степанович. — Ач, бідний Іосиф Прекрасний, як бережеться!

— Ні, Борю, мені не треба берегтися, — сказав серйозно Ігор, — мені ніхто не потрібний.

Невдовзі він з обуренням розповів Борису, що трапилося з ним.

У групі, що привезла солдатам на фронт подарунки з тилу, приїхала одна жінка, раніше знайома з Борисом Степановичем. Таїсія Петрівна мала якесь відношення до Червоного Хреста, до різних установ, пов’язаних з благодійністю. Вона зраділа давньому знайомому і чомусь, затримавшись у містечку, час від часу навідувала його в лазареті.

Сама себе вона вважала передовою жінкою, трималася впевнено, все і всіх критикувала, палила цигарку за цигаркою і дивилася на всіх жінок у лазареті звисока.

Борис казав, що Таїсія Петрівна досить освічена жінка, з нею цікаво поговорити, але Ігор ніколи не розмовляв з нею. Він не любив розв’язних, самовпевнених людей, а її наче голе обличчя з прилизаною зачіскою і очима, які вона завжди презирливо примружувала і немов кожного оцінювала... такі люди йому не подобалися. Та особливої уваги Ігор на неї не звертав. Отак стрічався, коли заходив до Бориса, може, коли перекинувся одним-двома словами. Одного разу вона сказала йому:

— Я хочу з вами поговорити. Ви уникаєте мене, але мені потрібно з вами поговорити.

— Я нікого не уникаю, — чемно мовив Ігор. — Просто не траплялось нагоди, ми всі зайняті.

— Але ж ви сидите і розмовляєте з Борисом Степановичем, а коли я заходжу, розмова підкреслено враз припиняється.

— Ми давні друзі з Борисом Степановичем, мало про що можемо говорити.

— Дійсно, мало про що теревенять чоловіки між собою, — презирливо мовила Таїсія Петрівна.

— Ну, це вже нікого не обходить, — обірвав Ігор, йому вже нестерпна була і, головне, зовсім незрозуміла її настирливість. Щоб пом’якшити різкість, він сказав знову підкреслено чемно: — Якщо я вам потрібний, будь ласка, я до ваших послуг. У чім справа?

— От саме ви мені потрібні, і я хапаюсь за ваші слова «до ваших послуг». — Вона важко задихала, наблизилась майже впритул до Ігоря, наче вагаючись у чомусь, і раптом випалила: — Я хочу від вас мати дитину.

— Що?! — він скочив як опечений.

— Хіба ви не розумієте, що я сказала? — навіть наче пишаючись своєю сміливістю, спитала жінка. — Хіба це так незрозуміло? Я гадаю, що ви вищі за всякі умовності, і я вам даю слово, що ніяких претензій до вас не матиму. Я хочу мати дитину і вирішила, що саме від вас її матиму. Мені не потрібен чоловік, одруження, якісь там почуття. Я хочу мати дитину. Хіба це так важко зрозуміти? Ви не матимете до неї ніякого відношення.

Йому було дико все це слухати. Він навіть був ображений — невже він справляє враження такої розбещеної, безпринципної людини? І як ця жінка звертається з таким проханням, навіть не проханням, а якось наказово?

— Ви помилились, — сказав він, — ви ж освічена, розумна жінка...

— І без усяких забобонів, — вставила вона.

— При чому тут забобони? Ви мусите знати, що це не робиться за наказом, за замовою. Коли хочете, щодо цього в мене є забобони — дитину, та ще й передбачено, можна мати лише з людиною, яку любиш. Ми з вами зовсім чужі люди, двох слів не сказали.

— А мені й не потрібні слова, я знаю те, що мені потрібно знати.

Боже мій, його наче зсудомило від цих слів! Адже він так сказав колись Літі: «Я знаю про вас усе, що мені треба знати». Але ж то було інше, зовсім інше! Він любив її — тепер він був у цьому переконаний — з першої миті, з першого погляду, як побачив. Він сказав, що вже любить її дітей і що вона мусить бути його дружиною. І він потім, у мріях, малював собі, що у них будуть і спільні діти — Літині і його, але він любитиме всіх однаково. Обов’язково будуть і обов’язково однаково любитиме всіх, бо це її, Літині. Він згадав слова старого полковника, який іноді напідпитку любив повчати своїх «хлопчиків»:

— Робіть що завгодно,