Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
З другого боку, був і задоволений, адже моє "щось", таке невиразне і лишень провідчуте, здобуло фактичне підкріплення; більше того, добра й говірлива Уляна Григорівна також немало цікавого розповіла про батька, і я вже був цілковито впевнений, що то була особа далеко не пересічна.
Проїхав село і тільки коли знову натрапив на мирну, закидану сонячними плямами і хитромудрою тіневою мережею дорогу, зміг нарешті зібрати думки й обдумати належно все, що далося взнати.
Отже, в Німеччину із Василем Капністом Григорій Петрович їздив насправді; мета поїздки залишається неясна, але вона була, про що неясно натякав сам Капніст. Це перше. Друге: Григорій Петрович цікавився проблемами уярмлення Малоросії російськими царями, адже про це недвозначно вістила знайдена мною "Ода на рабство", дядько не тільки її переписав, але й зберігав до кінця днів своїх. І тут мені раптом сяйнуло: "Ш" – чи не значить це "Василь", тобто чи не належить ода перу Капніста? Поет мені показував книгу своїх віршів, але уважно переглянути її й прочитати я змоги не мав, однак дещо переглянув, і мені здається, що склад мови подібний, тобто це була російська мова, а будова строфи – класична. Навряд щоб "Ода на рабство" входила в друковане видання, надто вона вільнолюбна, отже, поширювалася рукописно й таємно в колі однодумців. З цього виходило, що Григорій Петрович був однодумний із Василем Капністом і мав із ним певні, цілком дружні, як ствердив сам поет, стосунки. Я зустрічався тільки двічі із Василем Васильовичем, але читач цих записів може переконатися, яке сильне враження на мене це справило, а зустрічі ці були більше як десять років тому. Поет тоді був літний, але ще в силі та здоров’ї, він умів впливати на людей, отже й на мене, молодика, вплинув потужно. Відтак, не залишається нічого іншого, як відвідати старого в його Обухівці. Ще невідомо, чи захоче бути зі мною відвертий, але вибору не маю.
Кінь ішов ступою, я скинув головного убора і приймав теплі й вільжисті подихи вітру на обличчя – було воно розпалене від цих думок. І мені раптом подумалося, що прізвище наше – Темницькі – недаремно дане моєму родові, та не темноту випромінювали у світ, тобто не були темними душами, але багато хто ховав у собі сокровенні таїни – ось чому ми Темницькі. Адже й справді: скільки затемненого й схованого в ділах прадіда, діда, дядька Григорія Петровича чи навіть мого брата Петра Михайловича; кожен із нас – своєрідна загадка цього світу і хто зна, чи то воля чи іронія долі, що саме мені судилося ці загадки розгадувати? Відаю, що всього розгадати ніколи не вдасться, але вже й тепер, завдяки моїм скромним потугам, а ще завдяки Петру Михайловичу, який перший почав це чинити і не завершив через смерть, із густої темені часу, котра ніби нічний ліс, почали виїжджати заповиті в сірі туманні плащі рицарі без облич, але із запаленими очима, вставленими в порожнечу лиць, як світляки. Одних із тих вершників видно ліпше, навіть риси промальовуються, інші ледь-ледь бовваніють, як клубки диму, ще інші – не так постаті, як прочуття їх, але в кожного, як у портреті Петра Григоровича, єдиного, парсуна якого збереглася, сховано згортка із секретними паперами, на яких списано їхні таємні діла. О, то не були лихоносні діла, бо серця їхні полум’яніли любов’ю до цього лісу, з якого виїжджали, і до світу; серця їхні – смолоскипи в темені, але поступово ніч поїла й смолоскипи, і їх самих. І я раптом відчув гордість за те, що вони були, і жаль за затемненість їхню, а найбільше за те, що стали попри все рицарями якогось високого й світлого абсурду, лицарями неоджалованої печалі – ось чому вони так мовчки, так закуто в броню, так тіняво з’явилися переді мною із глибини лісу, і так важко стає розглядати їхні справжні обличчя. Адже на деяких із них, як казав, і не обличчя, а машкари – в житті явному мусили бути не тими, ким бути прагли, а тими, ким бути примушувало життя.
"Тіні зникомі, - прошепошів я, до болю в очах вдивляючись у ліс, – куди путь ваша, куди скеровано погляди очей ваших – світляків, куди кличете й мене, чи не до того, щоб і я приєднався до вашого тіневого походу?"
Але моя місія інша. Поки що побажав сам стати таким смолоскипом, що його запалювали й вони, і то для того, щоб освітити їхній шлях і уздріти його, і вирвати тіні зникомі із пітьми, а це значить – пізнати їх, наскільки можна. З другого боку, і я не міг заплющувати очей, не все світле вони сіяли, а часом усю силу викладали на боротьбу за власне місце під сонцем чи з кривого розуміння обов’язків, як єпископ Йоасаф, чи з остороги, тобто страху. Але всі вони були людьми крутого замісу, важких характерів і немалої впертості, з вищим чи нижчим помислом – такими їх сотворив Господь; і я, проявляючи їх із темені лісу, зовсім не бажаю малювати з них ікон, а прагну пізнати справжніми, живими, а це значить із їхнім світлом і темнотою, гріхами й переступами, а водночас з високими поривами, бо все те було, бо тільки в такій сув’язі могли вони існувати.
І ще про одне думав я, їдучи додому тим чарівним лісом. Людину складено із різноманітних первнів та якостей, вона складник нахилів, рис, достойностей та вад своїх предків. Водночас ці якості вона розкладає в дітях своїх, особливо в синах. Через це в одному побільшується одне, а в другому – інше, так і твориться різноросля в лісі життя. Але всі разом у часі й просторі вони – одна істота, одне, кажучи образно, дерево, яке живе, доки існує рід. Ось чому потрібно складати сімейні хроніки, сказав я подумки ніби отому Миколі Павловичу, і ось чому за неї взявся. Може, це була й запізніла відповідь моїй кузині та її чоловіку на їхній запит, але це була відповідь і на запит мене самого. Через це і склеп, у якому поховані ті, долю яких узявся висвітлити, – не тільки вмістилище праху та кісток, той склеп – покій, у якому сходяться тіні зникомі, щоб разом сісти до столу і викласти, витворити, із барвистих камінців фігуру дому нашого, те, що вельми приблизно символізує герб наш – стріла із
