Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

в якому лучиться розмисел і почуття, навіть власне "я". Бо не було в цій хвилі часткового, а все загальне, хоч і часткове в ньому не заперечувалося. Багато земель: лісів, гір, степів, міст, сіл я побачив, переходячи, прикутий до мідного жерла гармати, але ніколи не відчував нічого подібного. Бо то були також живі землі, але вони були живі для посельців їхніх, а не для мене. Був там чужий, а тут раптом відчувся своїм. Через це землі, на яких сіяв смерть, – чужі, а ця наливає мене світлом і молоком наповненого пахощами ранкового повітря, і тут бажаю сіяти не смерть, а життя. І вже напевне знав, що ніколи цього лісу не покину, адже він не просто мій, він – це я. Адже людина й справді ніби дерево: ноги її вриті в землю, звідки п’є сік її, а тіло – в повітря, голова ж – у небо. Дерева ж, вирвані із землі, мертві суть, а досі я блукав світом, бувши вирваний із землі. Через це й розум був порожній, а душа суха. Зараз же починаю оживати, відчувати наповнення, якого раніше не відав, а це може статися тільки в такому лісі. Отже ніяка вже сила мене звідси не вирве, бо саме тут починаю пізнавати єднання із вищим розумом, саме тут я – людина, бо саме тут – природне моє середовище…

Уляна Григорівна була майже чотирикутна, тобто однакова вшир і вздовж; на тому кубі лежав гарбуз чи куля голови на розлитій шиї. Гарбуза прикривав убір, що зветься кораблик, очі ж молоді, гарні й виливали море синього світла, а на вустах тремтіла трохи ніякова, а трохи розгублена всмішка. Літ мала десь стільки, як покійний Петро Григорович. Побіч неї завмерла пряма, чорна, викруглена в животі, палиця – її чоловік, невисокий, радше малий, він чимось нагадував мого естляндського господаря пана Мейделля. Личко мав сухе, брунатне й строге, а очка дивилися на мене підозріливо: зрештою, ми з ним досі не бачилися. Тож із сестрою в перших обійнялися і розцілувалися тричі, а він подав маленьку ручку, і я, коли тиснув її, здивовано відчув, що та ручка зовсім мокра. Приймало подружжя мене ніби й радісно, а їхні численні діти, що збіглися, аби подивитися на мене, цікаво світили очками, але швидко це їм набридло, і вони знову розпорхнулися, однак весь час, поки тривала наша розмова, вскакували вряди-годи до зали, спинялися й захоплено на мене дивилися, а кілька найменших залізло під стола й возилося там. Інколи вривалися діти по кілька із галасом, женучись один за одним, – батьки на них не звертали жоднісінької уваги. Зате весь час від їхньої біганини, покриків та вовтузіння стояв шум, як це буває під час навчання, і ми мусили говорити підвищеними голосами, що не сприяло інтимному характеру нашої розмови. Окрім того, господар дому не прийняв за поважну причину мого візиту, і не ховав, що я приїхав з цілком, як на нього, нікчемної причини, рації в інтересі до його тестя збагнути не міг ніяк.

– Вибачте за нерозумну цікавість, – чемно сказав. – От ви сказали, що хочете скласти, ет… ет…

– Сімейну хроніку, – підказав я.

– Еге ж, вибачте, судар! Це потрібно вам для доказу сімейних прав?

– Ні, - сказав я. – Шляхетські права наші цілком доказані, я ж хочу скласти історію нашого роду.

– Ой! – захоплено вигукнула Уляна Григорівна. – Та це ж чудово, Тодосю?

– Так, так, це чудово, судар! – сказав Микола Данченко. – Але, вибачте, це для чогось має бути потрібне?

– Звісно! – мовив я. – Для устійнення родової пам’яті.

– Хм! Хм! – Микола Данченко нахмурив розтріпані брівки, чомусь вони були зеленкуваті. – Я розумію, що це потрібно, але для чого?

– Ну, Миколо Павловичу! – закотила очі Уляна Григорівна. – Чому такий нерозумний? Хіба нецікаво й нам, і діткам нашим, – у цей час дітки неподалік згрудилися в малу купу невелику й заверещали, – знати, хто були їхні дедушка і бабушка?..

– Воно конешно, судар, – твердо сказав Микола Павлович. – Заняття ваше пользительне, але, по-моєму, може, я щось нечемне скажу, злишнє. Покійники, я так суджу, хай будуть покійниками, і гріх чинити неспокій праху їхньому, а живі, сказати б, мають цікавитися речами живими і положительними. Я щось сказав не так?

– Та ж не так, не так, Миколо Павловичу! – закричала Уляна Григорівна, бо дітки надто вже верещали. – Тримати пам’ять про вмерлих – християнський обов’язок!

– Да? – зчудовано перепитав Микола Павлович. – А я думав, шо якраз наоборот.

І він раптом замовк і більше не заважав нашій балачці з Уляною Григорівною, та й дітки з малої купи невеликої порозлазилися і почали мотатися по залі з немалим стрімом. Зрештою, не про його рід ішлося, а про жінчиний. Але нас господар не покинув, тільки безрушно стримів за столом, при чому, з протягом розмови, очі його почали соловіти, а вії падати, в’янучи, і це при тому, що навколо стояв неймовірний галас від біганини діток – Микола Павлович западав у затишні дрімки.

Все це мене, зрештою, не вразило, однак вразило інше: в залі на стіні висіла картина увіч пензля якогось німецького автора, тобто там було зображено пейзажа німецького міста і зображено людей у німецькому строї. Але поки текла річка розчулених спогадів із пишних вуст Уляни Григорівни про її татуля, я її не перебивав, а пильно слухав – найцікавіші речі з тієї розповіді записав пізніше, повернувшись додому, і далі їх подам – це й додасть кілька штрихів до образу покійного дядька, як людини, в домашньому побуті. Коли ж з того місця, де сидів Микола Павлович, донісся легенький хропіт, я зважився спитати й про картину.

– О вона в нас давно, – сказала Уляна. – Тобі подобається?

– Чудова картина, – сказав я. – Але чужоземна. Де її Григорій Петрович дістав?

– Німецька, – сказала найдобродушніше кузина. – Батько її привіз, коли їздив до Німеччини.

Отже, в Німеччину їздив. Разом із Василем Капністом. Але чого?

– Ну, цього я не знаю, – сказала Уляна. – Хотів відвідати чужі краї. Багато заможних людей так чинять.

Це правда, але чому так таємниче підморгнув мені Василь Капніст, коли ненароком про це згадав.

– Чув, що бував у вашому домі знаменитий поет Василь Капніст? – спитав я. – Чи пам’ятаєш про це?

– В нас багато людей бувало, – мовила кузина. – Чи пам’ятатимуть ці увірвителі про твій приїзд?

Це також була правда, адже в цей час увірвителі перекинули кілька стільців догори ніжками й мостили на них якесь покривало, роблячи собі буду.

– А чи збереглися після батька якісь папери чи записки? –