Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Зустрітися з Ґендзі зайшов і То-но цюдзьо[260]. Поки вони пригощалися вином, зовсім стемніло, і Ґендзі залишився на ніч у будинку міністра. Покликавши до себе жінок, він довго з ними розмовляв. Серед них одна, Цюнаґон, до якої Ґендзі у душі завжди відчував більшу, ніж до інших, прихильність, була сьогодні такою невимовно сумною, що йому насилу вдалося приховати своє співчуття. Коли всі поснули, він мав з нею особливу розмову. Напевне, заради цього він і залишився.
А коли почало розвиднюватися, Ґендзі зібрався йти. Досвітній місяць був чарівно-прекрасним. Пора розквіту вишень минула, світло сіялося крізь дерева, на яких подекуди ще залишився цвіт, а над землею плив хисткою пеленою туман. Здавалось, що таких прекрасних світанків не буває навіть восени. Спершись на поруччя галереї, Ґендзі, немов заворожений, милувався садом. Цюнагон, видно, з наміром провести його, сиділа при відчинених бокових дверях.
«Як подумаю, то важко сказати, коли ми зустрінемося знову. Я не знав, що готує мені доля, і прогаяв той час, коли ніщо не перешкоджало нам бачитися, але ми залишалися далеко одне від одного», — сказав Ґендзі, а жінка, нездатна і слова вимовити, заплакала.
Та саме тоді Сайсьо, годувальниця малого сина, принесла листа від пані Оомія: «Я хотіла сама поговорити з Вами, але, розбита горем, довго вагалася, аж поки мені не сказали, що Ви збираєтеся їхати, хоча ще й не розвиднілося. Ви ж так ніколи не робили. Навіть не чекаєте, коли нещасне дитя прокинеться...»
Крізь сльози Ґендзі проказав тихо, ніби сам до себе:
«Їду тепер до затоки,
Де рибалки сіль добувають,
І, може, побачу дим, схожий на той,
Що колись над горою Торібе
В небо піднявся».
А тоді звернувся до годувальниці: «Невже прощання на світанку таке тяжке? Напевно, дехто знайомий з цим відчуттям». — «Я завжди ненавиділа саме слово «прощання», але такого болісного, як сьогодні, не було ніколи...» — відповіла Сайсьо гугнявим голосом, ледве стримуючи сльози, що видавали її непідробне горе.
«Знову і знову обдумую слова, які хотів би сказати Вам, але, будь ласка, зрозумійте, наскільки пригніченим я зараз почуваюся... А якби ще раз побачив наше сонне дитя, то не зміг би розлучитися з цим сумним світом. Тому зібрав усі сили, щоб негайно залишити Ваш дім», — передав Ґендзі пані Оомія через годувальницю.
Жінки проводжали його своїми поглядами з-за ґратчастих вікон. Постать Ґендзі, осяяна світлом місяця, що от-от мав сховатися за краєм гір, здавалася особливо прекрасною, а його засмучене обличчя могло б довести до плачу навіть тигра або вовка. Оскільки вони знали його з малечку, то, як ніколи, глибоко співчували йому в його теперішньому незавидному становищі.
До речі, прийшла і відповідь від пані Оомія:
«Хоч би куди ви їхали,
Покійна буде щораз
Від вас лиш далі,
Якщо покинете столицю,
Де дим її піднявся в небо».
Нове горе додалося до колишнього, і після від’їзду Ґендзі жінки так плакали, ніби мали якісь погані передчуття.
Повернувшись у свою садибу на Другій лінії, Ґендзі побачив, що його домашні, здається, також усю ніч не спали й тепер там і сям сиділи окремими купками, приголомшені несподіваними змінами в своєму житті. У службовій кімнаті для слуг не було ні душі — видно, віддані йому люди, готуючись їхати разом з ним, пішли прощатися зі своєю ріднею. Інші, побоюючись осуду й зайвого клопоту за саме прощання з ним, не посміли приїхати сюди, де раніше не було вільного місця для карет і коней, а тепер панувала тиша й безлюддя, що навіювали думку про те, який непривітний цей світ. Столи були вкриті пилом, мати з рисової соломи подекуди згорнуті. «Якщо зараз усе так запущено, то що ж буде потім, коли я поїду?» — подумав Ґендзі.
Він зайшов у Західний флігель. Мурасакі, видно, просиділа всю ніч у задумі, навіть не опустивши ґратчастих вікон. Дівчата-служниці, що лежали на галереї, відразу зірвались на ноги й заметушилися. Дивлячись на їхній гарненький нічний одяг, він сумовито подумав, звертаючи увагу навіть на таке, що раніше його не цікавило: «Якщо мине багато часу, то навряд чи вони тут залишаться, швидше розбіжаться хто куди».
Пояснюючи їй, чому вчора ввечері затримався допізна у домі Лівого міністра, Ґендзі запитав: «Може, як завжди, ви мене в чомусь негідному підозрюєте? Насправді я не хотів би відлучатися від вас ні на хвилину, поки перебуваю у столиці, але перед від’їздом маю стільки клопотів, що не можу замкнутися вдома. Було б дуже шкода, якби в цьому й так мінливому світі я залишив по собі згадку нечуйної людини». А вона лише відповіла: «А хіба є щось гірше за те, що нам випало?» Вона була засмучена більше за будь-кого іншого, й це, природно, адже звикла до Ґендзі, а її батько, принц Хьобукьо, змалечку відцурався від неї й останнім часом, побоюючись немилості від теперішнього Імператорського двору, зовсім перестав до неї писати і навіть не зайшов висловити свого співчуття Ґендзі. Соромлячись перед людьми свого становища, вона мріяла, щоб і тепер він нічого не знав. А тим часом до неї дійшла чутка, що начебто мачуха казала: «Занадто несподівано прийшла до неї удача. О, нічого доброго це не віщує! Мабуть, вона розлучатиметься з кожним, хто в неї закохається». Чути такі слова було гірко, й вона також перестала писати батькові. Іншої надійної людини в неї не залишилося, тож майбутня розлука з Ґендзі її вкрай пригнічувала.
«Якщо пройде час, а влада так і не помилує мене, я неодмінно візьму вас до себе, навіть якщо доведеться жити «посеред скель»[261]. Але зараз такого вчинку ніхто, напевне, не схвалив би. Бо людина, приречена на немилість Імператорського двору, не має права бачити ні сонячного, ні місячного світла, а його вільна поведінка вважатиметься тяжким злочином. За мною немає жодної провини, та оскільки так судилося, то якби я зважився забрати вас із собою, цей божевільний світ закидав би нас ще страшнішими бідами», — переконував Ґендзі.
Він прокинувся, коли сонце підбилося вже досить високо. Завітали до нього принц Соті, його молодший брат, і То-но цюдзьо. Для зустрічі з ними Ґендзі, вбрався в носі — просте, без візерунків, як і личить людині без звання. Щоправда, такий скромний одяг надавав йому ще більшої привабливості й, зачісуючись перед дзеркалом, він помітив на своєму змарнілому обличчі якусь нову шляхетність.
«О, я страшно схуд! Невже настільки, як у цьому дзеркалі? Просто жаль себе», — сказав Ґендзі й, перехопивши
