Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Що нас чекає у цей непевний час?» — таких нарікань в її листі було чимало:

«Як настане відплив,

У затоці Ісе

Черепашок не знайдеш,

Хоч би скільки шукав.

Так і я надії не маю».

Вона довго складала цього листа і, переповнена почуттями, раз у раз зупиняла пензлик, аж поки досконало не списала чотири чи п’ять аркушів білого китайського паперу.

Колись Ґендзі дорожив дружбою з цією жінкою, але після того нещастя[272] в будинку Лівого міністра, відсахнувся від неї, а вона, ображена його холодністю, вирішила розлучитися з ним і поїхала. Згадуючи про це тепер, Ґендзі жалів її й почувався винним, а тому щойно отриманий лист здався йому настільки зворушливим, що, навіть до гінця відчуваючи теплі почуття, він затримав його у себе на днів два-три, щоб розпитати про її життя в Ісе. Той гонець виявився розумним юнаком. У такій убогій оселі він, простолюдин, міг спілкуватися з Ґендзі й зблизька побачити його обличчя. Звичайно, його замилуванню не було меж. Також неважко собі уявити, яку відповідь написав Ґендзі...

«Якби я знав, що доведеться ось так залишити столицю, то, напевне, поїхав би вслід за Вами. А так живу без діла, сумуючи на самоті...

Замість того, щоб водорості[273]

У Сума збирати,

В жительки Ісе човні

Хотів би на хвилях

Морських погойдатись...

Коли рибачка

Хмиз своїх скарг

У багаття скидає,

Доки споглядатиму я у Сума,

Як краплями сіль стікає?

Хтозна-коли побачимося знову. Через це охоплює безмежна туга...» — написав він.

Схожі заспокійливі листи посилав Ґендзі також іншим своїм знайомим жінкам.

Прийшов й лист-відповідь від Ханацірусато, сповнений жалю з приводу розлуки. Він здався Ґендзі настільки незвичним й цікавим, що навіть розвіяв його похмурі думки, але разом з цим, напевне, став причиною турбот.

«Як бачу,

Що до стріхи старої

Незабудь-трава підступає,

Рясно роса

На мої рукава опадає...» —

написала вона. «І справді, крім цієї трави, не залишилося у неї тепер ніякої опори в житті», — подумав Ґендзі й, згодом почувши, що під час тривалих дощів, подекуди зруйнувалася стіна навколо її оселі, наказав своїй Домашній управі у столиці покликати людей з його найближчих володінь і все як слід полагодити.

Обородзукійо почувалася вкрай пригніченою тим, що через зв’язок з Ґендзі з неї стали насміхатися. Та оскільки Правий міністр, який любив її більше за інших дочок, наполегливо просив Імператрицю-матір і самого Імператора заступитися за неї, то врешті-решт Імператор пробачив її, тим паче що вона не була ні ньоґо, ні наложницею-матір’ю, а виконувала звичайні придворні обов’язки. Крім того, хіба її не було покарано за негідний вчинок тим, що Імператриця-мати зненавиділа Ґендзі? Таким чином, отримавши прощення, Обородзукійо повернулася на придворну службу, але не переставала тужити за тим, до кого тяглася її душа.

Сьомого місяця Обородзукійо переїхала в Імператорський палац. Як і раніше, Імператор ставився до неї з великою приязню і, незважаючи на людські пересуди, часто викликав її до себе й то знаходив причини для докорів, то клявся у своїх глибоких почуттях до неї. Хоча Імператор був гарний, привабливий, але невдячна Обородзукійо незмінно згадувала іншого. Одного разу під час музичної розваги, Імператор сказав: «Мені не вистачає його[274], як нікого іншого. Але, напевне, багато хто сумує через це ще більше. Здається, ніби навколишній світ зовсім потьмянів. Я порушив останній батьків заповіт, тож кара чекає на мене в наступному житті», — промовив він крізь сльози. Дивлячись на нього, плакала й Обородзукійо. «Тепер, коли я збагнув, який нікчемний цей світ, я не хотів би довго затримуватися в ньому. Та от цікаво, що відчували б ви, якби так сталося? Боляче думати, що ви сумували б менше, ніж тепер, коли він від вас недалеко... Я не високої думки про того, хто написав, що любов буває тільки між живими», — вів далі Імператор. Його голос звучав так ніжно й проникливо, що з очей Обородзукійо ринули нові сльози. «От зараз за ким ви плачете? — запитав Імператор. — Жаль, що ви досі не маєте дітей. Хоч я готовий зробити з принцом-спадкоємцем так, як заповідав батько, але боюся, що мені перешкоджатимуть». Справді-бо поряд з Імператором були люди, які вершили державні справи без його волі, і йому, м’якотілому, багато про що доводилося жалкувати.

А тим часом у Сума дув тужливий осінній вітер, ночами зовсім поруч шуміли морські хвилі, «для яких ніяких перепон немає...»[275]. Справді, навряд чи є на світі місцевість, де осінь була б настільки сумною.

Коли одного разу вночі нечисленні супутники Ґендзі вже спали, а він довго не міг заснути і, підвівши голову, прислухався до навколишньої бурі, йому здавалося, ніби хвилі от-от докотяться до його постелі. І тоді він несамохіть так сильно заплакав, що узголів’я могло б сплисти на морі сліз. Взявши в руки кото, він заграв, але звуки з-під його пальців йому не сподобалися, і він, зупинившись,

«Плюскіт хвиль

На тужливий плач

Дуже схожий.

Тож чи не звідти дме вітер,

Де залишилась кохана моя?» —

вимовив, а його розбуджені супутники, захоплено слухали й, зворушені до сліз, один за одним піднялися, крадькома схлипуючи.

«Справді, а що вони мали б відчувати? Заради мене вони пустилися в мандри, покинувши своїх дорогих батьків, братів і сестер, з якими ні на хвилину не хотіли б розлучитися. А я своїм похмурим виглядом наганяю на них ще більший смуток...» — подумав Ґендзі й, почав з ними жартувати, щоб розвіяти їхню журбу, а, рятуючись від нудьги, цілими днями вправлявся в каліграфії, використовуючи різнокольорові аркуші паперу. На чудовому китайському шовку малював картини, які на ширмах викликали захоплення. Якщо в столиці з розповідей про море й гори Ґендзі склав собі про них цілком певне уявлення, то тепер, побачивши їх зблизька, мусив визнати, що воно далеке від дійсності, а тому скористався рідкісною нагодою, щоб змалювати на папері скелясте узбережжя. «От було б добре запросити сюди таких сучасних майстрів, як Тіеда або Цуненорі[276], щоб вони зробили ці картини в кольорі», — бідкалися його супутники. Ці четверо чи п’ятеро чоловік, забувши про всі свої прикрощі, були раді щоденно служити своєму рідному прекрасному панові.

Одного чудового надвечір’я, коли квіти в саду вражали різноманіттям барв, Ґендзі вийшов на галерею, звідки видніло море. Завдяки небуденній красі у цій глушині він здавався людиною, яка не належить цьому світові. На ньому був нижній одяг з м’якого білого шовку, шаровари зі світло-фіолетової тканини, недбало накинуте поверх усього цього яскраве верхнє вбрання — носі — з вільно зав’язаним поясом... А коли він почав неквапливо читати сутру, спочатку назвавшись учнем будди Сак’я-Муні, то його голос не мав собі рівних на світі. З моря долинали пісні рибалок, які пливли на човнах, що здалека видавалися маленькими пташками на гойдливих морських хвилях і викликали смуток. По небу тяглися вервечки диких гусей, чиї крики скидалися на скрипіння весел... Задумливо поглядаючи на них, Ґендзі витирав мимовільні сльози рукою, такою гарною і білою