Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

флігелі. Від несподіваної появи гостя такої рідкісної краси жінка, напевне, забула всі свої недавні прикрощі. З притаманною йому приязню Ґендзі розмовляв з нею про те про се, і в його словах, напевне, не було нічого нещирого. Усі жінки, з якими він зустрічався зрідка, час від часу, були непересічними особами, що вирізнялися багатьма своїми чеснотами, і, мабуть, тому він залюбки приділяв їм увагу, а вони тривалий час відповідали йому взаємністю. Щоправда, трап­лялися серед них і такі, що, невдоволені такими ненадійними стосунками, віддавали перевагу іншим коханцям, але Ґендзі вважав це лише природним проявом мінливості світу. Видно, й та, у будинку за живоплотом, біля річки Накаґава, таки відвернулася від нього.

Сума

Головні персонажі:

Ґендзі (Дайсьо), 26-27 років

Мурасакі, 18-19 років, дружина Ґендзі

Ханацірусато, кохана Ґендзі

Фудзіцубо, 31-32 роки, дружина імператора Кіріцубо

Юґірі, 5-6 років, син Ґендзі й Аої

Лівий міністр, тесть Ґендзі

То-но цюдзьо (Саммі-но цюдзьо, Сайсьо-но цюдзьо), брат Аої, першої дружини Ґендзі

Цюнаґон, служниця Аої

Сайсьо, годувальниця Юґірі

Пані Оомія, третя принцеса, дружина Лівого міністра, мати Аої й То-но цюдзьо

Принц Соті (Хотару), син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Найсі-но камі (Обородзукійо), дочка Правого міністра, придворна пані імператора Судзаку, таємна кохана Ґендзі

Ньоґо Рейкейден, колишня наложниця імператора Кіріцубо, сестра Ханацірусато

Укон-но дзо-но куродо, прибічник Ґендзі, син Ійо-но суке

Омьобу, колишня служниця Фудзіцубо, тепер служниця її сина, майбутнього імператора Рейдзей

Принц-спадкоємець, син Фудзіцубо

Йосікійо, прибічник Ґендзі

Сьонаґон, годувальниця Мурасакі

Монах Содзу, брат бабусі Мурасакі

Пані Рокудзьо, 33-34 роки, мати жриці Ісе, колишня кохана Ґендзі

Імператор (імператор Судзаку), син імператора Кіріцубо і Кокіден

Кореміцу, прибічник Ґендзі

Цукусі-но ґосеці, дочка Дадзай-но дайні, ймовірна кохана Ґендзі

Нюдо, монах-мирянин із Акасі, колишній намісник Харіма, батько Акасі

Акасі, 17-18 років, дочка Нюдо

Життя в теперішньому світі ставало для Ґендзі щораз тяжчим і нестерпнішим — настільки, що він урешті подумав: «Навіть якщо залишусь у столиці й удаватиму, що нічого не помічаю, то чи не дочекаюся чогось іще гіршого?»

Він чув, що узбережжя Сума колись було притулком для видатних людей, а тепер стало сумною глушиною, де навіть рибальські хатини рідко трапляються. Однак і жити в галасливій, багатолюдній місцевості, де люди безперервно снують перед очима туди-сюди, йому також не подобалося. Водночас він явно вагався, побоюючись, що туга за столицею, напевне, не даватиме йому спокою, якщо поїде далеко звідси. Згадуючи численні подробиці минулого й роздумуючи над прийдешнім, Ґендзі відчував щораз більший душевний біль. У цьому світі, від якого він подумки вже відвернувся, залишилося багато чого такого, з чим розлучитися було важко — передусім з юною Мурасакі. Він бачив, що з кожним днем вона стає дедалі сумнішою, і його серце стискалося від жалю. І навіть тепер, залишаючи її на два-три дні і знаючи, що вони неодмінно «зустрінуться ще»[258], він мимоволі тривожився, та й вона почувалася самотньою і безпорадною. Навіть якби розлука тривала роками, залишалася б надія на по­вторну «зустріч»[259], але в цьому непевному світі вона могла стати вічною. І хоча йому й спадало на думку взяти її нишком із собою, він не наважився зробити цього й приректи таку ніжну дівчину на життя біля моря, де тільки хвилі та вітер можуть скрасити її самотність. А ще він подумав, що таким чином створив би й собі зайві турботи. Вона ж, ображена, натякала, що готова супроводжувати його навіть у найважчу подорож.

Хоча Ґендзі рідко навідувався до Ханацірусато, безпорадна жінка, що жила тільки під його опікою, ясна річ, гірко зітхала, дізнавшись про його намір. Так, не одна жінка, навіть та, котру рідко відвідував, потай сумувала від цієї новини.

Монахиня-мирянка Фудзіцубо часто писала таємні листи Ґендзі, як завжди переборюючи страх перед людськими пересудами. «Якби ж то вона раніше відповідала мені взаємністю... — зітхав він, згадуючи минуле. — Але, видно, така доля випала нам обом страждати через спокусу».

Після двадцятого дня третього місяця Ґендзі покинув столицю. Вирушив у дорогу непомітно лише зі своїми сімома чи вісьмома найвідданішими підлеглими, нікому не повідомивши про день свого від’їзду, а обмежившись кількома прощальними листами, висланими таємно небайдужим йому особам. Деякі з цих листів, сповнених глибоких почуттів, напевне, були чудовими і багато хто плакав, читаючи їх, але через власне хвилювання я не змогла запам’ятати їхнього змісту.

За два чи три дні до того Ґендзі поночі відвідав садибу Лівого міністра. Приїхав туди потайки у скромній кареті з плетеним верхом, в якій зазвичай їздять жінки. Все це було настільки сумно, що здавалося жахливим сном! Покої його дружини вражали сумовитим запустінням. Зацікавлені несподіваним приїздом гостя годувальниці та служниці, що залишилися тут і після смерті Аої, зібрались подивитися на нього і навіть наймолодші з них, не особливо чутливі, збагнувши, наскільки цей світ мінливий, обливалися сльозами. Гарненький хлопчик, Юґірі, пустуючи, бігав навколо. «Як зворушливо, що він не забув мене за такий довгий час», — сказав Ґендзі, посадивши сина собі на коліна і ледве стримуючи сльози.

Поговорити з Ґендзі прийшов і сам міністр. «Коли я дізнався, що ви усамітнилися у своєму домі, то мав намір приїхати до вас й поговорити про деякі подробиці з минулого, та оскільки я залишив придворну службу й відмовився від свого чину нібито через тяжку хворобу, то побоювався, що моє заняття особистими справами викличе у світі осуд, і довго відкладав нашу зустріч. Хоча мені нема чого боятися, але схильність людей до нестримного лихослів’я мене вкрай лякає. Коли тепер помічаю, як багато чого несподіваного сталося у вашому житті, ще вираз­ніше відчуваю, що занадто довго живу. Здається, ніби настав кінець світу. Прикро бачити перед очима картину, яку не міг би уявити собі навіть тоді, коли б уся земля перевернулася догори ногами!» — сказав міністр майже крізь сльози.

«Все, що сталося зі мною, — відплата за скоєне в попередньому житті, іншими словами, напевне, я сам винен у своїй недолі. Якщо така людина, як я, не позбавлена посади і звання, що за свій дрібний вчинок накликала на себе несхвалення двору, житиме так само, як колись, то це, як часто буває і в інших країнах, неминуче підвищить його вину в очах світу. Я чув, начебто мене засудили на вигнання, тобто що мене звинувачують в якомусь тяжкому злочині. Якщо ж я залишуся жити у столиці, покладаючись на свою чисту совість і вдаючи, що нічого не помічаю, то наражусь на багато неприємностей, а тому вирішив виїхати звідси, поки не сталося великої ганьби», — докладно пояснив Ґендзі.

Міністр, не відриваючи від очей рукава, згадував про минуле, про покійного імператора, про його заповіт, і Ґендзі, не втримався і також заплакав. А тим часом його маленький син невинно грався, крутячись навколо батька й дідуся.

«Я ніколи не зможу забути покійної дочки, сумую за нею донині, але якщо б вона жила досі, то не уявляю собі, як вона горювала б, і мимоволі думаю, що її коротке життя врятувало її від цього страшного