Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
«Хоч прагну я
У піднебесся знятись,
Де сяє місяць[245],
Але душа у цьому світі
Невже в пітьмі блукатиме? —
подумав я, однак уже пізно... Я безмежно заздрю вашій рішучості», — сказав він Фудзіцубо.
Його дратувало, що поруч були жінки й він не міг висловити всіх думок, що роїлися в його голові.
«Уже відмовилась
Від світу суєтного,
Та не знаю,
Коли я зможу розірвати
З ним усі зв’язки...
О так, все ще залишаться земні турботи...[246]» — передали йому відповідь від Фудзіцубо, яку частково підправила посланниця.
Повернувшись у садибу на Другій лінії, Ґендзі усамітнився у спочивальні й, думаючи про принца-спадкоємця, ніяк не міг заснути. Якби не турбота про сина, то він не залишався б у цьому осоружному світі. «Покійний батько передав принца-спадкоємця під материну опіку, але, на жаль, вона не витримала життєвих труднощів і прийняла постриг. То що ж буде, якщо ще й я його покину?..» — думав він, до світанку не зімкнувши очей.
Згадавши, що для нового життя Фудзіцубо потрібні відповідні речі — меблі, начиння тощо, — Ґендзі поспішив забезпечити її ними до кінця року. Оскільки вслід за нею Омьобу також вирішила прийняти постриг, то він подбав і про неї. Докладна розповідь про все це забрала б багато часу, а тому я її опускаю. Щоправда, саме тоді народжуються прекрасні пісні, яких, на жаль, ви не почуєте... Тепер, коли в її оселю на Третій лінії приходив Ґендзі, Фудзіцубо почувалася вільнішою й іноді навіть розмовляла без посередниць. І хоча його глибока любов до неї не зникла, тепер уже про неї він не міг і думати...
Коли на початку нового року Фудзіцубо почула про блискучий Палацовий бенкет і Пісенну ходу, то відчувала тільки сум, і, віддаючись молитвам і роздумуючи про прийдешнє, забувала минулі прикрощі. Залишивши свою колишню молитовню, вона перейшла ревно молитися в іншу, окремо побудовану на південь від західного флігеля.
І от одного дня Ґендзі зайшов привітати Фудзіцубо з нагоди Нового року. В її оселі ніщо не свідчило, що настав Новий рік: у покоях було тихо і безлюдно, а найвірніша її прислуга мала похнюплений, ба навіть, здавалось, пригнічений вигляд. Тільки під час свята Білих коней, незмінного, як і раніше, жінки могли трохи розважитися. Знатні вельможі, що колись свої карети ставили щільно біля її воріт, тепер проїжджали мимо й збиралися навпроти садиби Правого міністра. Усе це, природно, не могло не засмучувати, тож коли, виказуючи повагу господині, з’явився незрівнянний ні з ким Ґендзі, то вся прислуга мимоволі заплакала. Гість, засмучений побаченим, довго не міг і слова вимовити.
Її оселя змінилася: рамки очеретяних штор і завіс були тепер зеленувато-сірими, крізь їхні прорізи видніли по-своєму вишукані світло-сірі і блякло-жовті краї рукавів. Лише тонка підтала крига на поверхні ставка та набряклі бруньки верб на його березі нагадували про пору року, і, глянувши на сад, Ґендзі крадькома вимовив: «Шляхетна і справді...»[247] А сам він був тепер, як ніколи, прекрасний.
«Видно, що тут живе
Рибачка, що наче водорості,
Смуток добуває з моря.
Промокнув мій рукав, як тільки я побачив
Соснової затоки острів», —
сказав Ґендзі.
Оскільки більша частина невеликого покою була віддана вівтареві Будди, то Фудзіцубо перебувала зовсім поруч.
«З тієї давньої пори
І сліду не лишилося
На острові Соснової затоки.
Тож дивно, що туди
Знов хвиля накотилася», —
відповіла вона тихим голосом, і Ґендзі мимоволі просльозився.
Соромлячись того, що його сльози помітять монахині, які зреклися суєтних помислів, Ґендзі сказав лише кілька слів і пішов.
«О, яким прекрасним він стає з роками!.. Колись, за часів його безтурботної юності, як усі схиляли перед ним свої голови, можна було лише здогадуватися, наскільки глибоко він розуміє складність людського життя... А от тепер, подорослішавши й досягнувши душевного спокою, він бере собі до серця навіть найнезначніші справи. І це все так зворушує!..» — розчулювалися немолоді монахині й, вихваляючи Ґендзі, пускали сльози. Та й сама Фудзіцубо мала про що згадати.
У день підвищення по службі ніхто з її прислуги не отримав належного йому рангу ні відповідно до загального порядку, ні за її особистим клопотанням, а тому багато хто нарікав на свою долю. Хоча постриження Фудзіцубо в монахині[248] не позбавляло її ні звання, ні рангу, ні засобів існування, воно стало приводом для багатьох змін в її становищі. І хоча все це належало світові, якого вона зреклася, нерідко, дивлячись на своїх безнадійно засмучених слуг, вона мимоволі почувалася винною, але, мріючи до самозречення про те, щоб її син жив у повній безпеці, ще з більшою ревністю молилася. А оскільки її душу вже давно обтяжувала одна таємниця, супроводжувана похмурим передчуттям, то, шукаючи розради, вона благала Будду: «Полегши мою провину й помилуй...» Ґендзі розумів її і, природно, співчував. Його люди також зазнавали невдачі за невдачею, а тому він, нарікаючи на мінливість цього ненадійного світу, майже не виходив з дому.
Настали важкі часи й для Лівого міністра. Пригнічений раптовою зміною свого власного становища при дворі, він написав прохання про відставку, але Імператор, згадавши про заповіт покійного батька, який вважав Лівого міністра надійною опорою для тривалого процвітання держави, не міг з ним розлучитися і на неодноразові заяви міністра відповідав відмовою, але той врешті-решт наполіг на своєму і став жити на самоті у своїй садибі. І от тепер так сталося, що дедалі більше процвітав лише один рід — Правого міністра. Тепер, коли Лівий міністр, на якому лежав тягар управління державою, відійшов від справ, Імператор відчув власну безпорадність, і багато хто з розумних людей вкрай засумував. Усі сини Лівого міністра, що досі мали у світі вплив і жили безтурботно, зажурилися, і навіть То-но цюдзьо спохмурнів. Коли часом він навідувався до четвертої дочки Правого міністра, то його приймали холодно, ніби виключивши з числа улюблених зятів. І хоча, видно, щоб покарати його, вони забули про нього під час останнього підвищення по службі, він не занепав духом. Оскільки То-но цюдзьо бачив, що світ ненадійний і навіть сам Ґендзі живе відлюдником, то тим паче вважав свої невдачі природними. Часто відвідуючи його, він залюбки проводив з ним час за розмовами про науку і грою на музичних інструментах. Згадуючи свої колишні шаленства й суперництво, вони й тепер з найменшого приводу намагалися показати один одному власну перевагу. У садибі на Другій лінії навесні й восени Ґендзі влаштовував читання буддійських сутр, а в інший час урочисті молебні. Нерідко запрошував до себе вільних від служби вчених мужів і проводив з ними час за писанням китайських віршів і відгадуванням
