Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Йому це було найбільш вигідно. Я захистила тебе від майбутнього жадібного свекра. Як тільки ти вийшла б заміж за спадкоємця, якого контролював його батько, Людовик Товстий розграбував би аквітанські багатства за кілька місяців. Ти була ще геть юна, а він вже кілька десятиліть був досвідченим королем. Тобі було його не зупинити. Я не дала йому пограбувати Аквітанію і тебе. Не хочеш мені подякувати?

“Вона не знає, не знає, що трапилося під мостом Гаронни”, подумала я. З усіх перелічених мотивів, вона не згадала про те, що зі мною зробили Капетинги. Всі ці роки Рай мовчав і не розповів своїй матері.

-- Алієноро, де блукає твій розум? – запитала бабуся, побачивши, що я неуважна.

Навіщо наживати собі ворога, навіщо втрачати мережу аквітанських котів. Потрібно скоритися.

-- Дайте мені час, бабусю. Дайте мені час проковтнути цей нестравний пиріжок. Ви захистили мене від жадібності Товстого короля найгіршим з можливих способів, але я розумію, що це було необхідним. Просто я шукала того самого вбивцю, що отруїв і батька, а тепер доведеться розпочинати пошуки заново. Отже, Астролябіо не міг бути єдиним, хто вмів добути отруту з жовтих жаб; він нікого не підозрював? Я розшукала торговця, що продавав жаби в Парижі, дійшла його слідом до Шампані, але запізнилася і не змогла з ним поговорити.

-- Хто б там не продавав жаби, за цим стояв Товстий король, не мороч собі голову, люба онуко. Він отримав рішучу відповідь від Аквітанії. Оце й усе. Ходи, ти вже доросла жінка, але тобі завжди бракувало материнських обіймів, а я була надто поглинута війною проти твого дідуся і зовсім не звертала на тебе уваги. А ваша мати сприймала вас болісно і завжди відмовлялася приголубити тебе, malhaya донька Мобержони. Malhaya.

Я підпливла до бабусі, яка з любов‘ю прийняла мене. Я обійняла її і поклала голову на коліна. Вона втішала мене поцілунками в чоло і ласками, яких я вже давно не отримувала від рідні.

“Як Вам сказати, що не дивлячись на все пережите, мені боляче, що моя рідня вбила батька, якого Людовик так любив?”, подумала я. А ще більше мене боліла нова стіна мовчанки, яку мені доведеться збудувати між нами. Якщо він приховував, що був свідком мого ницого зґвалтування, мені зі свого боку доведеться приховувати до кінця наших днів, що моя власна бабуся вбила його батька.

Неймовірне кохання, яке колись в нас було, не переживе ще однієї жахливої таємниці. Надто багато ігор в мовчанку, щоб приховати їх в одному погляді.

Частина четверта

52 Під мостом Оронти

ЕЛЕОНОРА

Антіохія, 1148

Завжди було так, з Раєм під мостом, а з Людовиком на підлозі святої будівлі. Так незмінно проходили наші зустрічі.

Але я забігаю наперед.

Я ледь не померла від враження, коли нескінченний караван crucesignati прибув у Антіохію. Після майже десяти місяців паломництва через весь континент, нарешті я відчула себе в безпечній гавані. Ми перетнули пустелі й замерзлі ліси, потрапляли в засідки, а наші найбільш недисципліновані товариші займалися грабунком.

Кожен день виникали сутички поміж французьким військом і аквітанськими баронами, які вирішили мене супроводжувати. Сюжер, зі свого боку, залишився регентом у королівстві й своєчасно повідомляв нам новини, в тому числі про успіхи маленької Марії, за якою Аліса і Аделаїда доглядали так, немов вона була їхньою власною дитиною.

Одним словом: ми адаптувалися, пережили подорож і нову ситуацію, блукаючи від міста до міста, від порту до порту.

Я виявила, що ніколи не змучувалася верхи на коні, яким би довгим не був перехід, що сніг не лякав мене, як Людовика, а задушлива спека не одурманювала, як більшість паломників.

В усякому разі, найбільша небезпека походила з наших рядів: до хрестового походу приєднався Галеран. Людовик радо прийняв його, він цінував його досвід. Я уникала його, як уникають скорпіонів, але його присутності було достатньо, щоб я почувалася під наглядом і в небезпеці.

Нас прийняли деякі члени Ради Антіохського принца, Раймундо де Пуатьє. Це були аквітанські барони, що купу років тому поїхали з Раєм. Вони пояснили його відсутність тим, що він часто бився, захищаючи фортецю від постійних наскоків сарацинів. Після довгого дня хрестоносці розійшлися по покоях, які мій дядько виділив нам у своєму палаці. В моїх на мене чекало просте послання з трьома “S”, “чекаю на тебе” без слів.

Я влаштувала все так, щоб залишитися без фрейлін, одягнула сукню служниці й запитала про найбільш непримітний міст через Оронт.

“Міст Орла”, сказали мені окситанською. Я посміхнулася, подумавши як Рай вшанував рідний край. Все в Антіохії було копією Аквітанії. Він збудував своє власне королівство за аквітанською міркою, привіз найкращих трубадурів, запровадив нашу мову, за жінками тягнулися такі довгі рукави, що розповсюдилася мода зав‘язувати тканину, щоб вона не забруднилася.

Очікуючи під покровом моста, я стала свідком такого жаданого чуда.

Позад мене з‘явилася велетенська, безшумна тінь. Я зауважила, як вона закриває від мене спекотне сонце і тьма насувається на мою голову. Я побачила тільки силует з широкими плечима і повернулася.

-- Батьку…? – спромоглася я вимовити. – Це дійсно Ви? Дайте поглянути на Вас.

Я простягнула руку до його круглої щелепи. Я зустріла очі, які добре знала, десятки років тому, в іншому житті, в моєму першому, аквітанському житті.

-- Раю…? Це ти?

-- Так, небого. Мене часто плутають з братом. Видно, я змужнів так само як він. Минула купа років, ми обоє змінилися. Я залишив дівчисько, що доходило мені по груди, тепер ти виросла. До мене дійшли легенди, турки називають тебе Crisópodo, золоті ноги. А та історія про амазонок? Правда, що ти скакала верхи з голими грудьми з іншими дамами?