Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Щось, чого я очікувала десять років. На підвіконні на мене чекав листок пергаменту перев‘язаний бантиком з буквами з девізу нашого роду.

Нарешті Рай, після стількох років мовчанки, зв‘язався зі мною.

Відправ кота в Компостелу,

Нехай принесуть тобі легенду про дона Гайфероса,

Це про твого батька.

Помер старенький Астролябіо,

Потайки від всіх я взяв його в Святу Землю.

Чекаю тебе під мостом Оронта.

SSS

51 Терми

ЕЛЕОНОРА

Абатство Фонтевро, 1146

-- Впевнена, що хочеш залишитися з нею наодинці, Ліє? – запитала обережно Аліса.

Нас супроводжував Вермандуа, його кінь скакав в кількох метрах позад нас на шляху до Фонтевро. Абатство спорудили в древньому лісі для полювань герцогів Аквітанських, улюбленому лісі нашого роду. Кілька десятиліть тому ченець Роберт Арбрісельський заснував змішану конгрегацію монахів і монашок, якою завжди керувала вдова. Мати, бабуся, абсолютна королева, в якої замість палацу було абатство нескромних розмірів, з садами і з кухнями, чиїх дев‘ять конічних коминів викликали подив усього християнського світу, коли були збудовані за образом і подобою нашого собору в Пуатьє.

Тверда рука бабусі Філіпи відчувалася у всьому, як тільки ми заглибилися на кілька миль.

-- Цього ранку небо таке, що з нього хочеться напитися, -- відповіла я. Фонтевро завжди заспокоювало мене, а може це були ластівки. Королівство замкнене в своїх стінах зі світлого каменю і сірих сланцевих дахів.

-- Тобі що мало підготовки до паломництва? Я сама могла привезти пожертвування. Я й так хотіла повернутися, щоб подякувати бабусі за послугу з трьома єпископами. Хоча нас всіх зрештою відлучили від церкви.

-- Перш ніж вирушити в дорогу, я повинна відвідати бабусю, Алісо, -- відповіла я.

Відколи я отримала повідомлення від Рая, то майже не спала. Звісно, я відправила аквітанського кота в Компостелу, щоб він зібрав все, що можна з романсу про дона Гайфероса, але глибоко вразили мене інші написані ним слова.

Свита мовчазних черниць випурхнула нам назустріч.

-- Вона очікує на вас в термах, -- сказала молода послушниця, не підводячи погляду з підлоги.

-- Я почекаю в саду, -- обізвалася розумно Аліса.

Я попрощалася з нею і пішла за черницею по коридору з чорно-білою шаховою підлогою. Смолоскипи по боках арок придавали приміщенню демонічне світло. Це не мало значення.

“Отже, терми”.

Спочатку я нічого не бачила, всіх присутніх оточила водяна пара. Бабуся занурилася в маленький природний басейн, який римляни залишили неушкодженим кілька століть тому, коли підкорили наш народ і дали нам назву “Аквітанія”. Країна серед води.

Так, від води наші поля були родючими. Луара і Гаронна запліднювали наш врожай, як розпутні боги, що повсюди розбризкували своє сім‘я.

-- Кохана онука! Покажися мені, -- сказала бабуся Філіпа замість привітання.

Я підійшла, але не надто близько. Після стількох років під апостольником, я вже не пам‘ятала її волосся. В неї були білі коси, такі ж довгі, як мої. Вода доходила їй до грудей, вона ліниво відпочивала, сперши лікті на край мармурового басейну. Дві черниці перевернули відро з окропом і нас знов вкрила пара.

-- Роздягайся і гайда до мене, твоя сукня коштує більше ніж трапезна, волога може пошкодити її.

-- Попросіть нехай сестри підуть собі, будь ласка, -- наказала я.

-- Хай буде так. Підозрюю, що ти приїхала не тільки, щоб зробити нашому ордену значне пожертвування в п‘ятсот сольдо? – погодилася вона. І легким жестом руки мовчазні черниці зникли в імлі.

-- Чотириста, -- поскаржилася я, роздягаючись.

-- Я чула – п‘ятсот.

-- Від кого Ви чули п‘ятсот?

-- Не має значення від кого. Може мені це сказали три єпископи, яких я підбила підтримати певний каприз?

-- Скільки часу Ви ще будете доїти мене за ту послугу, бабусю? – відповіла я, залізаючи в гарячу лазню і сідаючи перед нею.

Тепло розслабило моє тіло, м‘язи змучені після поїздки верхи, спину, яка боліла, бо я тримала її прямо, завжди прямо. Постава королеви, довічний вирок.

-- Я попереджала, що це обійдеться дорого, для багатьох людей. І я зазнала втрат. Але ви наполягали і я вас підтримала, Аліса – моя онука. Мені подобається, коли мої онуки стоять на своєму. Мало нас таких, що мають те, що потрібно, щоб відстояти свою думку в світі королів, чоловіків, абатів і пап. До речі, про те, що ти витворяєш зі своєю зброєю… Якого біса ти загубила в Святій Землі? З мене досить сина, якого більше не побачу.

-- Ваш син зараз принц в Антіохії. Хіба Ви не бажаєте, щоб весь Ваш рід стояв на своєму, з молодшим сином включно?

Вона глянула на мене з гордістю.

-- Ти гідна мене онука, бачу, що при французькому дворі ти порозумнішала. Рада за тих скупих франків.

Я відвела погляд, ігноруючи комплімент. Настав час для найважчого.

-- Бабусю, я допитлива від природи. Я питала в Парижі коли помер Товстий король.

Бабуся перехрестилася.

-- Хай Господь Бог утішить його душу.

-- Не насміхайтеся.

-- Я не насміхаюся, хоча, правду кажучи, не думаю, що він утішить його душу, -- сказала вона, клацнувши роздратовано зубами.

-- В палаці Сіте була купа Ваших аквітанських котів. Але в день його смерті ніхто нічого не бачив.

-- Якщо ніхто нічого не бачив, то смерть