Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Ми присутні при проголошенні Deus vult, -- прошепотіла мені Аліса.

“Цього хоче Бог”, цим гаслом закликали до хрестових походів. Дідусь вигукував його коли напивався і йому здавалося, що всі аристократи запрошені в палац в Пуатьє, були брудними сарацинськими ворогами, і він починав жбурляти срібні таці, як диски, намагаючись перерізати їм горлянки.

Бернард, в якого був тонкий слух, скористався ситуацією:

— Deus vult! – вигукнув він тріумфально.

Навіть прапороносці підтримали його:

— Deus vult! Deus vult!

-- Отже, хто прийме знак хреста сьогодні? Хрестоносці матимуть повне пробачення гріхів!

Людовик заціпенів, стурбований погляд, який він кидав на Бернарда протягом його закликів, змінився запитальним, сповненим надій.

-- Повне пробачення? – втрутився мій чоловік.

Немов очікуючи цього питання, отець Бернард повернувся до нього з широкою посмішкою.

-- Саме так, любий королю. Я розмовляв з Богом: це правда, що душі Спаленого Вітрі досі плачуть в небі й вимагають відплати. Тому його чудо було неповним, він продемонстрував свою силу, але не подарував його Вам. Злочин був дуже тяжким, Ваша Величносте, і Бог виставляє на пробу всю Францію і Аквітанію. Він розмовляв зі мною і був категоричним: вирушайте разом в Святі Місця, французькі й аквітанські барони. В паломництві візьме також участь германський імператор, Конрад III. Я цим займуся, Бог вже розпорядився. Отже, французи, аквітанці й германці стануть військом господнім.

-- Але… король crucesignatus? Мене не буде при дворі майже… два роки, а може й більше. Я не відмовляюся від мук і небезпек паломництва, це чудова форма спокутати мої жахливі гріхи, але… знехтувати справами Франції?

-- Сюжер займеться справами Франції, -- вирішив Бернард.

-- І королева-мати, -- втрутився догідливо Сюжер. – Аделаїда Савойська допоможе мені своїм досвідом.

-- Вирішено. На час вашої відсутності вони будуть батьком і матір‘ю Франції, -- постановив Клервоський.

Але натовп вимагав уваги, як голодне орля хробаків. Отець Бернард, завжди насторожі, серією скупих жестів вказав кільком прислужникам відкрити таємничі скрині й витягнути з них кілька десятків полотняних червоних хрестів, які кинули в порожнечу.

Маси з криком накинулися на них. Сотні людей налетіли на червону манну і за кілька хвилин від полотняних хрестів не залишилося й сліду.

-- Deus vult! Невже немає надії на спокуту для всіх? – голосно нарікав якийсь барон на коні, що залишився без хреста.

Багато хто його підтримав.

-- Смерть Зенгі! – заголосили інші.

-- Яка недбалість, який брак віри! – крикнув Бернард полум‘яно. – Під час своєї проповіді на горі Голгофі Ісус наділив усіх хлібом і рибою. Хіба я не зможу наділити вас якимись полотняними хрестами? Дайте кинджал, Ваша Величносте!

Людовик, здивований таким наказом, витягнув свій кинджал Капетингів і обережно простягнув його отцю Бернарду.

Той скинув червоний балахон і показав натовпу тіло грецького гімнаста, виснажене постом, але високе і прекрасне, і тільки бездоганно білі панталони прикривали його сором.

Його послушники поспішили на допомогу, порвали балахон на клаптики, і діставши з дна своїх скринь мотки ниток, швидко спорудили грубі хрести.

Крики досягнули апогею коли нові хрести – цим разом з додатковою нездоровою пристрастю, бо вони торкалися тіла отця Бернарда – полетіли в натовп.

І тоді трапилося щось, чого ніхто не очікував.

Отець Бернард урочисто вдихнув, немов воскреслий, розклав руки хрестом, як свого часу це зробив розп‘ятий Ісус, повернувся, глянув на королівську свиту з посмішкою сповненою спокою і кинувся з кафедри на руки своїх відданих вірян.

50 Дон Гайферос

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1146

Немов фурія я увірвалася в королівський скрипторій.

-- Я не залишу Марію без матері! Я не повторю шлях своєї вічно відсутньої матері!

Людовик припинив монотонний стук палички, якою він змішував блакитні пігменти і глянув на мене великими очима.

-- Ти обізвалася до мене… -- спромігся він сказати.

Я теж була здивована, і на якусь мить засумнівалася в причинах, що привели мене сюди.

-- Може тому, що нарешті нам потрібно обговорити життєво важливу справу, -- відповіла я, зачиняючи в себе за спиною двері. – Нашу доньку. Ти дійсно маєш намір змусити мене супроводжувати тебе в Святу Землю? Це так необхідно?

-- Це твої барони.

-- І аквітанські гроші, -- додала я.

-- Це теж, кампанія буде дорогою. Франція тебе потребує, весь християнський світ тебе потребує. Ти не можеш ігнорувати цей поклик.

-- Ціна дуже висока. Невже ти цього не бачиш?

Він втупив у мене золотисті очі.

-- Звісно, що бачу, Елеоноро. Звісно, що бачу. Але невдовзі Марія вступить в якийсь монастир, і я впевнений, що під час нашої відсутності Аліса й моя мати наповнять її любов‘ю. Рідко коли потомок королів залишається з батьками при дворі все своє дитинство.

-- Але, Людовику, їй всього лиш один рочок…

-- Франція потребує підтримки Церкви, з мене досить відлучень від церкви й інтердиктів, ми не такі антиклерикальні, як аквітанці.

-- Я це чудово розумію і не збираюся змінювати королівство. – “Вже ні”, подумала я, немов випивши оцту. – Але ти знаєш, що Церква дає, та завжди вимагає багато взамін.

-- Елеоноро… Королівська Рада вже схвалила рішення, знаю, що за твоєї відсутності, але як би там не було, всі інші погодилися. Сподіваюся, що на чергових ти будеш присутньою, ти знаєшся на приготуваннях і знайома з жінками багатьох баронів, що прибудуть до нас. Сібіла Анжуйська, Файдіва Тулузька, Флорінда Бургундська… всі приєдналися до кампанії, очікується, що ти їх очолиш.

-- Я ще не сказала так. Герцогиня Аквітанська не дала своєї згоди, -- сказала я перш ніж піти.

Розлючена я повернулася в свої покої. Підійшла до жаровні в пошуках хоча б крихти тепла. А також намагаючись