Синi етюди - Микола Хвильовий

- Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар'єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.

Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому.

Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.

По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.

Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо.

Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини:

- Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?

- Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити вам?

Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.

Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї.

Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб'єктом (вiн так i сказав "суб'єктом") незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'єктом вiн саме це й мав на увазi.

Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав:

- Я маю честь говорити з дружиною дiловода?

- Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й зареготала.

Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:

- Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини.

- Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу.

Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.

Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була - художник стоїть десь iззаду й чекає мене.

Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав:

- Вам вiн нiчого не нагадує?

Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому", вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн - у протилежну.

Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.

- Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало менi.

Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову зустрiну Чаргара.

III

Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок?

Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась i побачила сiрооку журналiстку.

- Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.

- Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.

- Скажiть, будь ласка! А я й не знала!

Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що… i т. д.

Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i кинула:

- Що ж це - свiтова скорбота з'їдає твоє серце?.. Чи, може iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає?

Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи покривила обличчя.

Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д. Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi