Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

два роки помічником лікаря і став відтоді трохи авантюрником. Йому доводилось так багато лікувати в госпіталі напівмертвих і на три чверті мертвих піхотинців, не відповідаючи ні перед ким за їхню смерть та за їхні неправильно зрослі кістки, що він, врешті, набув цікавого досвіду. Тому вночі він ще раз прокрався до велетня і дав йому якийсь укол — адже він у госпіталі не раз бачив, що мертві воскресали, — і велетень справді відразу ж ожив. Відтоді Вільке мимоволі відчував антипатію до Вюльмана, яку той пізніше не міг перемогти навіть тим, що завжди посилав родичів померлих до Вільке. Для Вільке труна велетня стала постійною пересторогою не легковажити, і мені здається, що він тільки через це пішов з матір’ю близнят до неї додому: трунар хотів сам побачити чи діти часом не ожили і не катаються вже на своїх дерев’яних конях. Гордість Вільке не витримала б, якби, крім непро-даної труни велетня, у нього залишилась ще й квадратова домовина близнят, як доказ його трунарської бездарності. Найбільше сердило Вільке у випадку з велетнем те, що йому не довелося з ним як слід побалакати. Він усе простив би велетневі, коли б міг одержати в нього інтерв’ю про потойбічний світ. Адже той кілька годин був усе одно що мертвий, а Вільке — тому що він любить науку і тому що він боїться духів — багато дав би за відомості про потойбічний світ.

Куртові Баху, дитині природи, все це байдуже. Він — член берлінського товариства атеїстів, яке взяло собі за девіз слова: «Втішайся цим життям, як можеш, бо потойбічне — лиш мана». Дивно, що, незважаючи на це, Курт Бах став скульптором для потойбічного світу — витісує ангелів, конаючих левів та орлів. Правда, він не думав, що робитиме це, бо коли був молодший, то вважав себе мало не другим Мікеланджело.

Канарка співає. Світло не дає їй заснути. Вільке шарудить рубанком. У відчинене вікно заглядає ніч.

— Як ви себе почуваєте? — питаю я Вільке. — Духи ще не стукають до вас?

— Та ось-ось почнуть. Ще ж тільки пів на дванадцяту. В таку пору я почуваю себе дуже неприємно, так, ніби в мене розкішна борода і я гуляю по вулиці в декольтованій жіночій сукні.

— Станьте атеїстом, — радить Курт Бах. — Коли людина ні в що не вірить, вона ніколи не почуває себе дуже погано. І не почуває себе смішною.

— Але й не почуває себе добре, — каже Вільке.

— Можливо. Але вже безперечно не так, ніби має розкішну бороду, а гуляє по вулиці в декольтованій жіночій сукні. Так я почуваю себе тільки тоді, коли вигляну вночі у вікно — а там небо з зірками віком у мільйони світлових років, і я повинен вірити, що над ним сидить якась вища істота, котру обходить, що вийде з Курта Баха.

Дитя природи спокійно одрізує собі шмат ковбаси і заходжується їсти. Ьільке стає ще неспокійніший. Скоро вже північ, а в цей час він не любить таких розмов.

— Холодно, правда ж? — питає він. — Уже осінь.

— Залиште вікно в Спокої, — кажу я, бачачи, що Вільке хоче його зачинити. — Це ваїй нічого не допоможе, духи проникають і крізь скло. Гляньте краще на акацію надворі!

Це справжня Ліза Вацек серед інших акацій. Чуєте, як у ній шумить вітер? Як зальс у шовкових спідницях молодої жінки. Але колись її зрубають, і ви будете робити з неї труни…

— Акація на труни не годиться. їх роблять з дуба, ялини, червоного дерева…

— Ну гаразд, гаразд, Вільке! Є ще там у пляшці трохи горілки?

Курт Бах подає мені пляшку. На лампочку налітає жук. Вільке

здригається і мало не втинає собі пальця.

— Що то було? — злякано питає він.

— Заспокойся, Альфреде, — кажу я. — Це не посланець з того світу, а всього лиш жук-гнойовик, що пнеться до сонця, — воно втілене для нього в лампочці на сто свічок, що горить у флігелі по Га-кенштрассе, 3. Буденна драма з тваринного життя.

Між нами домовлено, що десь від пів на дванадцяту до першої ми звемо Вільке на «ти». Він тоді почуває себе безпечніше. Після першої ми знову переходимо на «ви».

— Не розумію, як можна жити без релігії, — каже Вільке Курто-ві Баху. — Що ж тоді робити, коли вночі прокинешся під час грози?

— Влітку?

— Звичайно, влітку. Взимку ж не буває грози.

— Випити чогось холодненького, — відповідає Курт Бах, — і спати далі.

Вільке хитає головою. Опівночі він не тільки боїться духів, а й стає дуже побожний.

— Я знав чоловіка, який у грозу ходив до публічного дому, — кажу я. — Його саме в такі хвилини й тягло туди. Взагалі він був імпотентний — тільки в грозу все мінялось. Коли він помічав грозову хмару, то миттю хапав телефонну трубку, щоб попередити Фрицці. Літо двадцятого року було найкращою порою в його житті, тоді грози траплялись майже щодня. А часом і по чотири-п’ять разів на день.

— А що він тепер робить? — питає Вільне, в якого відразу прокидається науковий інтерес.

— Його вже немає, — кажу я. — Помер під час останньої грози в жовтні двадцятого року.

Вітер стукає дверима в будинку напроти. Дзигарі на баштах б’ють дванадцяту годину. Вільке прикладається до пляшки.

— А чи не піти нам погуляти на цвинтар? — каже безбожник Бах. Іноді він буває досить-таки безжальний.

Від страху вуса у Вільке наїжачуються. У вікно завіває вітер.

— І це називаються друзі! — докірливо каже він. І раптом знову злякано питає: — Що то було?

— То надворі пробігла пара закоханих. Відпочинь трохи, Альфреде. Попоїж. Духи не люблять, коли люди їдять. У тебе шпротів немає?

Вільке зиркає на мене, як собака, котру вдарили, коли вона задовольняла свою природну потребу.

— Знайшов час нагадувати мені про це! Про мої невдачі в коханні, про самотність у розквіті сил.

— Ти жертва своєї професії, — зауважую я. — Не кожен може це сказати про себе. Починай супе. Так у вищому світі називають вечерю.

Ми беремось за ковбасу та сир і відкорковуєм пляшки з пивом. Канарка одержує листок салату і заливається радісним щебетом, не думаючи про те, чи вона в щось вірить чи ні. Курт Бах задирає вгору своє землистого кольору обличчя і принюхується.

— Пахне зірками, — заявляє він.

— Що? — Вільке ставить пляшку в стружки. — Що ти знову вигадав?

— Опівночі світ пахне зірками.

— Облиш свої жарти! І як тільки людина може жити, коли вона ні в що не вірить та ще й базікає таке?

— Хочеш