Готель - Артур Хейлі
— Зачекаємо ще трохи, — сказав він Флорі.
Тут йому спало на думку, що він не довів до кінця ще однієї справи — з Гербі Чендлером. Уранці він мав намір переповісти Уорренові Тренту вчорашні визнання Діксона, Дюмера та інших — про причетність старшого розсильного до подій, які завершилися п’яним дебошем. Але в хазяїна був такий відчужений вигляд, що Пітер вирішив відкласти розмову й спочатку особисто поговорити з Чендлером.
— Дізнайтеся, чи Гербі Чендлер чергує сьогодні ввечері, — звелів він Флорі. — Якщо чергує, перекажіть, щоб зайшов до мене сюди о шостій вечора. Якщо ні — хай зайде завтра вранці.
Спустившись на перший поверх, Пітер пройшов досить темним вестибюлем і, вийшовши на Сейнт-Чарлз-авеню, аж замружився від яскравого полудневого сонця.
— Пітере, я тут!
Повернувши голову, він побачив Маршу, що сиділа за кермом білої машини з відкинутим верхом, затиснутої між кількома таксі. Запобігливий готельний швейцар випередив Пітера й відчинив перед ним дверцята автомобіля. Сідаючи поряд з Маршею, Пітер помітив усміхнені обличчя таксистів; один з них підморгнув Марші й зазивно свиснув.
— Привіт! — сказала Марша. — Якби ви не прийшли, я б узяла пасажира: пропозиції вже були.
Дивлячись на неї, таку принадну в легенькій літній сукні, Пітер відчув, що жартівливим тоном вона намагається приховати ніяковість — викликану, можливо, спогадами про вчорашнє. Може, сьогодні, при світлі денному, вона отямилася? В усякому разі, якщо сама вона про вчорашнє не згадуватиме, то він і поготів.
В’їхавши в потік машин, Марша скоса глянула на нього.
— Про що ви думаєте?
— Про історію, — збрехав він. — 3 чого ми почнемо?
— Зі старого кладовища святого Людовіка. Ви вже побували там?
Пітер заперечно похитав головою.
— Кладовища досі випадали з кола моїх інтересів.
— Для новоорлеанського можна зробити виняток.
До Бейсін-стріт було недалеко. Марша вправно розвернула машину й поставила її на стоянці. Перебігши через бульвар, вони пройшли попід муром і опинилися перед старовинною, з колонами, брамою кладовища св. Людовіка.
— Тут історія буде на кожному кроці, — сказала Марша, беручи Пітера під руку. — Отже, почнемо з того, що французи заснували Новий Орлеан на початку вісімнадцятого століття — і заснували його на болоті. Ми й тепер жили б на болоті, якби не дамби, що захищають нас від Міссісіпі.
— Так, я знаю, що під сподом місто мокре, — кивнув Пітер. — В підвалі нашого готелю насоси цілу добу женуть стічні води не вниз, а вгору, бо міська каналізаційна система лежить вище.
— Ну, тепер уже не те, що було колись. Раніше навіть на сухих ділянках на глибині трьох футів проступала вода, і свіжовикопану могилу заливало до того, як у неї встигали опустити покійника. Розповідають, ніби могильники ставали на труну, щоб вона пішла під воду. А іноді пробивали в труні дірки, щоб вона потонула. Навіть приказка така була: «Як не помер, то захлинувся».
— Нагадує фільм жахів!
— За свідченням деяких авторів, питна вода відгонила мертвяками, — Марша гидливо скривилася. — Ну, і врешті-решт батьки міста ухвалили: померлих ховати не в землі, а тільки над землею.
Вони ввійшли в алею між двома рядами дивовижних усипалень. Пітер зроду не бачив такого кладовища. Марша показала рукою довкола.
— Ось до чого призвів цей закон. Ми, новоорлеанці, називаємо кладовище «містом мертвих».
Це й справді ціле місто, подумав Пітер. З покрученими вуличками й завулками, з цегляними, тинькованими склепами-будиночками (подекуди навіть оздобленими балконами!). Деякі будівлі мали по кілька поверхів. Єдине, чого їм бракувало, — це вікон, на місці яких були дверцята — безліч маленьких дверцят. Він показав пальцем:
— Це наче входи до окремих квартир.
— Ви вгадали: це справді окремі квартири. І здебільшого винайняті на короткий строк.
Він здивовано глянув на неї.
— Склепи поділено на гнізда, — пояснила Марша. — Звичайні родинні усипальні мають від двох до шести гнізд, але є й значно більші. В кожного гнізда — свої дверцята. Перед похованням дверцята відчиняють, труну, що стоїть усередині, випорожнюють, а останки заштовхують углиб гнізда — там є проріз, крізь який вони падають у яму під задньою стінкою. Стару труну спалюють, а замість неї ставлять нову. І через рік — те саме.
— Через рік? Так скоро?
Голос позаду них промовив:
— А більше року їм і не треба. Звісно, іноді лежать і довше — коли ніхто не поспішає на зміну. Та однаково таргани своє діло роблять.
Вони обернулися.
На них весело дивився літній бочкуватий чоловік у брудному комбінезоні. Скинувши старого, подертого солом’яного бриля, він витер лисину червоною шовковою хусточкою.
— Припікає, га? Там, усередині, не така спека, — він любовно погладив долонею мур склепу.
— Даруйте, але я вибираю спеку, — сказав Пітер.
Старий захихикав.
— Від нас однаково не втечете. Добридень, міс Прейскотт!
— Драстуйте, містере Коллоді, — відповіла Марша. — Познайомтесь: це містер Макдермот.
Старий благодушно кивнув.
— Прийшли подивитись на фамільну усипальню?
— Еге ж, — відповіла Марша.
— Тоді гайда за мною. — І вже через плече повідомив: — Ми її тиждень чи два тому почистили й відремонтували. Тепер — як новенька!
Поки вони йшли вузькими, мертвими «вулицями» кладовища, Пітерові аж в очах рябіло від безлічі імен і дат. їхній провідник показав на курне вогнище між склепами.
— Спалюють старі меблі.
Придивившись, Пітер побачив, що то горить порубана труна.
Вони зупинилися перед усипальнею на шість гнізд, за архітектурою — типовим креольським будиночком. Він був чисто побілений і виглядав охайніше, ніж більшість сусідніх склепів. Фасад його вкривали посічені дощами й вітрами мармурові таблички, на яких найчастіше стояло прізвище Прейскотт.
— Рід наш — древній, — сказала Марша. — Мабуть, у ямі кісточкам уже тісно.
Сонячне проміння скоса освітило склеп.
— Гарненький, правда ж? — старий відступив на крок, милуючись ним. Потім, показуючи на дверцята нагорі, сказав: — На черзі тепер — оте гніздечко, міс Прейскотт. Це для вашого татка. — Потім тицьнув пальцем у дверцята середнього ярусу. — А це для вас. Тільки, мабуть, уже не я вас ховатиму. — Він помовчав, потім філософічно додав:
— А взагалі, скільки людина не живе, а все здається мало! Головне, виходить, не змарнувати в житті жодної хвилинки… — І, ще раз витерши лисину, старий подибав геть.
Хоч як було жарко, Пітерові мороз поза спиною пройшов. Хіба ж можна так — показувати молоденькій
