Готель - Артур Хейлі

Чендлер вищирив зуби.

— Можете не сумніватися.

— Мені цікаво було глянути, скільки я, по-вашому, коштую. — Пітер кинув конверт через стіл. — Забирайте і — геть звідси!

— Містере Мак, якщо треба ще трохи накинути…

— Я сказав — геть! — тихо промовив Пітер, підводячись з крісла. — Геть, поки я не скрутив твоїх паскудних в’язів!

Гербі Чендлер схопив гроші й квапливо вийшов, кинувши Пітерові сповнений ненависті погляд.

Лишившись на самоті, Пітер Макдермот весь обм’як і відкинувся на спинку крісла. Візит слідчого й розмова з Чендлером украй виснажили його. Після того, як у нього в руках побував конверт із хабарем, він почував себе так, наче його облили помиями.

І все-таки… І все-таки, подумав він, будь чесний із собою до кінця: адже, тримаючи ті гроші в руках, ти якусь мить переборював спокусу взяти їх, покласти в кишеню… П’ятсот доларів! Пітерові придалася б ця сума. А старший розсильний не побіднішає, бо загрібає куди більше, ніж він, заступник головного адміністратора. Якби це був не Чендлер, а хтось інший, то, можливо, Пітер і не встояв би. Невже б не встояв? — подумав він. — Хтозна… В усякому разі, він був би не першим і не останнім готельним адміністратором, який править побори зі своїх підлеглих.

У головному залі ресторану відбувалося зразу два банкети — акціонерів товариства «Кока-кола „Золота корона“» і делегатів з’їзду американських дантистів.

Завершуючи свою вечірню інспекцію готелю, Пітер Макдермот обійшов зал і вже прямував до виходу, коли раптом йому майнула думка: тут щось негаразд. Але що саме? Він зупинився, озираючись довкола, намагаючись зрозуміти. Потім раптом збагнув: на банкеті дантистів — а це була одна з центральних подій з’їзду — мав головувати маленький жвавий доктор Інгрем. Але його не було за столом керівництва. І взагалі не було видно в ресторані.

Делегати вже мінялися місцями, підсідали до своїх друзів в інших кінцях залу. Якийсь чоловік із слуховим апаратом зупинився перед Пітером.

— Повен зал — приємно глянути, правда?

— Атож. Годують смачно?

— Непогано.

— До речі, — сказав Пітер, — я шукаю доктора Інгрема й ніде його не бачу.

— І не побачите. — Чоловік одразу перейшов на сухий тон і підозріло зміряв Пітера поглядом. — Ви — з газети?

— Ні, я працівник готелю. Ми з доктором Інгремом кілька разів розмовляли…

— Він склав з себе повноваження. Сьогодні вдень. Якщо хочете знати мою думку, він повівся як безголовий дурень.

Пітер стримав вигук здивування.

— Ви не знаєте — він ще тут, чи вже поїхав?

— Не знаю. — Чоловік із слуховим апаратом подався геть.

Пітер вийшов у коридор і зняв трубку внутрішнього телефону. З комутатора йому відповіли, що доктор Інгрем усе ще є в списках, але номер його не відповідає. Пітер зв’язався із старшим касиром.

— Скажіть, будь ласка, доктор Інгрем з Філадельфії вже виписався?

— Так, містере Макдермот, хвилину тому. Я бачу його — він стоїть у вестибюлі.

— Пошліть кого-небудь і попросіть від мого імені почекати. Я зараз спущуся.

Пітер побачив його здалеку — доктор Інгрем стояв з плащем на руці біля своїх валіз.

— Ну, що вам іще потрібно, містере Макдермот? Якщо письмова подяка готелеві — то ви звертаєтеся не за адресою. До того ж, я поспішаю на літак.

— Я довідався, що ви склали з себе повноваження. І хочу сказати вам, що мені дуже прикро.

— Ет, вони це переживуть. — З банкетного залу, що містився двома поверхами вище, навіть сюди долинали оплески й вітальні вигуки. — Чуєте? Вони вже про мене забули.

— Вам це дуже болить?

— Та ні. — Маленький доктор Інгрем постояв, переступаючи з ноги на ногу, дивлячись на підлогу, потім хрипко сказав. — Я брешу. Болить. Страшенно болить. Не мусило б, знаю, але нічого не можу з собою зробити.

— На вашому місці кожен почувався б так само, — сказав Пітер.

Тут доктор Інгрем вибухнув.

— Зрозумійте, Макдермоте, я зовсім не вважаю себе скинутим з рахунку. Я все своє життя викладав, і маю чим пишатися: я виховав не одного справжнього вченого, запровадив не один новий метод лікування, а книжки мої стали підручниками. Все це — реальні речі. А все оте, — він кивнув у бік ресторану, — витребеньки.

— Я не хотів…

— Звісно, і витребеньками можна тішитися. До них звикаєш, це навіть приємно… Я хотів бути головою. Зрадів, коли мене обрали. Бо це визнання з боку людей, чиєю думкою ти дорожиш. Щиро кажучи, Макдермоте, — хоч я не знаю, чому кажу це саме вам, — мені страшенно прикро, що я зараз — тут, а не там. — Він помовчав, прислухаючись до нового вибуху оплесків. — Але час від часу треба зважувати, що тобі дорожче: те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш. — Він сердито пирхнув. — Дехто з моїх друзів гадає, що я повівся як ідіот.

— Коли людина обстоює свої принципи — в цьому немає нічого ідіотського.

Доктор Інгрем подивився Пітерові просто в очі.

— Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота.

— Боюсь, ви маєте рацію.

— Що ж, вам стало чесності визнати це, синку, а тему я скажу вам от що. Ви не один такий. Таких багато. Бувало, і я поступався своїми переконаннями. З ким цього не трапляється! Але іноді доля дає нам ще один шанс. І от цього шансу раджу вам не пропускати.

Пітер пальцем поманив коридорного.

— Я проведу вас.

Доктор Інгрем похитав головою.

— Не треба. І розставимо крапки, Макдермоте. Мені не подобається ні ваш готель, ані ви самі. — І він кинув коридорному: — Ходімо.

15

Другу половину дня Огілві проспав на траві під деревами. Прокинувся він, коли сонце — жовтогаряча куля — торкнулося пасма горбів на заході. Денну спеку змінила приємна вечірня прохолода. Огілві підхопився; незабаром можна буде вирушати.

Він увімкнув радіо. В останніх вістях — нічого нового, повторення того, що він уже чув. Задоволений, він вимкнув приймач, повернувся до струмка й сполоснув обличчя, потім нашвидку поїв, набрав у термос води і поклеїв його, разом із залишками хліба й сиру, на заднє сидіння. Цього мало вистачити йому до ранку — бо до ранку він уже їхатиме без перепочинку.

Йому лишалося подолати сімсот миль — відстань завелику як на один перегон, але Огілві сподівався над ранок дістатися Індіанаполіса — а там уже можна буде вважати себе в безпеці. Від Індіанаполіса до Чікаго — двісті миль — він їхатиме, не ховаючись.

Поли зовсім стемніло, він заднім ходом вивів «ягуар» із