Готель - Артур Хейлі
На столі в Уоррена Трента стояв термос з водою і одна склянка. Трент наповнив її.
— Яку ж роль уготували мені? Коридорного? Чи помічника швейцара?
— Нічого подібного. — Еміль Дюмер ковтнув води, потім подивився на склянку проти світла. — Завжди дивуюся: як це з нашої каламутної Міссісіпі здобувають таку смачну воду?
— Я вас слухаю!
Банкір усміхнувся.
— Відразу після того, як ви відмовитеся від названої посади, вас буде призначено головою правління акціонерного товариства — для початку на два роки.
— Головою, звісно, чисто номінальним!
— Можливо. Але це, по-моєму, далеко не найгірший варіант. Чи, може, ви хотіли б побачити в ролі номінального голови містера Кертіса О’Кіфа?
Хазяїн готелю промовчав.
— Я уповноважений, далі, запевнити вас, що всі обіцяні вам О’Кіфовою компанією особисті привілеї, як-от збереження за вами помешкання тощо, передбачені і в пропозиції моєї сторони. Тепер щодо переоформлення акцій і фінансових розрахунків. На цьому я дозволю собі зупинитися детальніше…
— Якщо я пристану на вашу пропозицію — коли має відбутися укладання угоди?
Відкопиливши губи, банкір трохи подумав і відповів:
— Власне, оформлення документів не забере багато часу. А зважаючи на те, що термін чинності заставної кінчається завтра, нам доведеться поквапитися. Гадаю, завтра в цей час папери будуть готові до підписання.
— І мені, сподіваюсь, назвуть нарешті ім’я покупця.
— Безперечно, — кивнув Еміль Дюмер. — Інакше яка ж це буде угода?
— Якщо однаково скажете завтра, то чому не сьогодні?
Банкір похитав головою.
— Сьогодні — не велено.
Уоррен Трент уже ладен був обуритися, крикнути, що погодиться тільки в тому разі, якщо йому скажуть, з ким він має справу. Але здоровий глузд узяв гору: яка, власне, різниця, кому він продає готель? Головне — що умови його цілком влаштовують…
Він зітхнув і коротко кинув:
— Я згоден.
8
Кертіс О’Кіф, якби міг, спопелив би, мабуть, Уоррена Трента своїм поглядом.
— І ви маєте зухвалість, дивлячись мені в очі, заявити, що продали готель комусь іншому!
Вони стояли у вітальні О’Кіфового люкса. Уоррен Трент піднявся сюди, скоро Еміль Дюмер вийшов з його кабінету. Додо, розгублена й засмучена, ховалася за О’Кіфовою спиною.
— Можете називати це зухвалістю, — відповів Уоррен Трент. — На мою думку, однак, це не що інше як констатація факту. Можливо, вам цікаво буде знати й те, що за умовами продажу я не відмовляюся від усіх прав на готель, а лишаюся одним з головних капіталовкладників.
— У такому разі ваш капітал плакав! — Обличчя О’Кіфа почервоніло від гніву. Такої поразки він не зазнавав уже багато років; приголомшений, засліплений люттю, він і досі не міг повірити в те, що почув. — Богом присягаюся — я вас розорю!
Додо несміливо поклала руку йому на рукав.
— Керті!
Він висмикнув руку.
— Заткни пелькуі — Жили на скронях його набрякли, й видно було, як вони пульсують, руки стислися в кулаки.
— Ти хвилюєшся, Керті… Не треба…
— А, хай тобі! Не лізь не в своє діло!
Додо благально глянула на Уоррена Трента, і під її поглядом той стримався від гострої відповіді, що вже готова була зірватися з уст. Натомість він спокійно промовив:
— Дозвольте вам нагадати: господь не надавав вам виключного права на купівлю нерухомого майна. А крім того, ви приїхали сюди з власної ініціативи. Я вас не запрошував.
— Ви проклинатимете цей день! І ви, і ті, хто з вами злигався! Я збудую тут власний готель, я влаштую вам таку конкуренцію, що ви з торбами підете, ні перед чим не зупинятимусь, робитиму все, щоб вас розорити й знищити!
— До того ще треба дожити. — Опанувавши себе, Уоррен Трент відчував тепер, що його самовладання зростає в міру того, як О’Кіф втрачає своє. — На такі речі потрібен час, а його в нас лишається вже небагато. І дивіться, щоб мої нові партнери вас самого не пустили з торбами. — Він не знав, на що спроможні його партнери, але дуже хотів би, щоб його погроза мала під собою грунт.
— Забирайтеся геть! — загорлав О’Кіф.
— Це все ще мій будинок, — відповів Уоррен Трент. — Як гість, ви, звісно, маєте право на певні привілеї в своєму номері. Але я радив би вам не перевищувати їх. — І, чемно вклонившись Додо, він вийшов.
— Керті, — покликала Додо.
О’Кіф наче не чув її. Він важко дихав.
— Керті, тобі погано?
— Знову ти із своїми безглуздими запитаннями!
Зірвавшись з місця, він забігав по кімнаті.
— Це ж усього тільки один готель, Керті. А в тебе їх так багато.
— Цей мені теж потрібен!
— А в того старого більше нічого немає…
— Ну, ясна річ — у тебе свій підхід! Свій ідіотський підхід, а на мої інтереси — начхати! — Він верещав майже істерично.
Додо злякалася: вона ще ніколи не бачила його таким.
— Керті, ну будь ласка!
— Я оточений дурнями! Дурнями, дурнями, дурнями! І ти дурна! І через це я хочу спекатися тебе! Взяти замість тебе іншу!
Він зразу ж пошкодував, що викрикнув ці слова. Вони і його самого приголомшили, гнів його згас, мов раптом залитий водою вогонь. Помовчавши хвильку, він пробурмотів:
— Вибач. Мені не треба було казати цього.
В очах Додо стояли сльози. Непевним рухом вона поправила пасмо волосся.
— Я про це й сама догадалася, Керті. До того, як ти сказав…
Вона вийшла до своєї кімнати і причинила за собою двері.
9
Ключникові Мілну несподівано поталанило, і він ураз повеселішав.
Вранці Ключник відніс свої вчорашні покупки до універмагу «Мезон Бланш», і йому без зайвих розмов повернули гроші. В такий спосіб він убив двох зайців: позбувся зайвого вантажу і згаяв цілу годину — одну годину з кількох, що лишалися ще до зустрічі в Ірландському Закутку із слюсарем, який виготовляв на його замовлення ключ.
Він уже прямував до виходу з універмагу, коли фортуна раптом усміхнулася йому.
Біля одного з прилавків на першому поверсі гарно вдягнена жінка, дістаючи кредитну картку зі своєї сумочки, впустила на підлогу низку ключів. Жодна жива душа, крім Ключника, не помітила цього. Він підійшов до сусіднього прилавка й почав перебирати краватки, а коли жінка відійшла, наблизився до того місця, де вона стояла і, ніби вперше помітивши ключі, нахилився й підняв їх. Досвідчене око його відразу відзначило, що, крім автомобільних, на кільці нанизані й ключі
