Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Та мій бульйон і курячі котлети його швидше на ноги поставлять, ніж усякі там ліки! Не вірю я лікам, аж ніяк не вірю! Тільки їжі та зіллю. От зілля — інше діло! Ви вже дозвольте, я свій чай йому заварю, із зіллячком, з травицею такою лікувальною, звідки й сили візьмуться! Хіба мої бовдури коли хворіють?

Тітка, слава богу, не сперечалася і не згадала, що у її племінника зовсім інша хвороба, на яку її бовдури, на щастя, не хворіли, та вона була зворушена щирим співчуттям дияконихи, а те, що та сама напросилася варити для її Гарика, було цілком слушно.

Тут прибігла Устинка і сказала, що панотець і сестра Секлета вже чекають її коло церкви.

— О, боже мій, — зітхнула мати Серафима, — ну, дрібниці без мене вирішити не можуть! Знають же, що у мене тяжкохворий і я не можу лишити його самого.

— Матінко Серафимо, — з готовністю кинулася диякониха, — то я посиджу, коли треба, і подам, Що треба, і нагодую. Йдіть, ідіть спокійно. Я ж, бачите, все приготувала і в рушник, і в хустку замотала, ще все тепленьке, я зараз і дам. Хіба я своїх не виростила, не знаю як і що!

— Ви дійсно можете зараз посидіти? Він начебто спить, ви посидьте, а як він мене гукне, підійдете до нього. Я не думаю, щоб я там забарилась, а втім, спокійніше, коли ви тут побудете. Він, знаєте, який, Устинку не наважується попросити води принести, щоб не потурбувати зайвий раз.

— Не хвилюйтеся, я ж сама мати, мене він не посоромиться. Захоче, я його і нагодую, і напою.

— Я вам дуже дякую, Меланіє Степанівно!

Ігор чув цю розмову, він згадав обід з архієреєм і як вони з Літою уминали дияконишині вергуни. Вони забігли тоді на хвилинку під час прогулянки, а всі були на вечірні. Він нічого не мав проти дияконихи, і коли вона, цікава до безкраю, заглянула до його кімнати під приводом, чи не треба чого, він привітно сказав:

— Заходьте, посидьте, якщо маєте вільну хвилинку. Ніколи не забуваю ваших вергунів.

— А я ще вам принесла, — загомоніла Меланія Степанівна. — Може, я вам зараз бульйончику у чашку наллю? Давайте я вам подушечку ще одну підложу, вам буде зручніше.

Вона справді зробила все вправно і, наливши йому в чашку бульйону, сама вмостилася затишно поряд у крісло і, підтримуючи чашку, заторохтіла, заторохтіла.

Їй здалося, що насамперед «бідне дитя» треба нагодувати, а потім розважати, а чим розважати, як не балачкою? А про що балакати? Ну, звичайно, про своїх синочків, двох гевалів, яких у люди виводить цей янгол — Літа Миколаївна. Ніхто з ним про Літу Миколаївну і не згадував, тітка навіть боялася і слово про неї вимовити, а тут диякониха, дійсно без усякої підозри, аби щось говорити, розповідала, вимовляла і вимовляла щомиті: «А Літочка Миколаївна», «А у Літочки Миколаївни», «А як ми поїхали самі до Літочки Миколаївни». З її торохтіння виринало зовсім невідоме, і таке далеке, і незнане життя Літи. Він ніби між іншим ставив запитання. А Меланія Степанівна, задоволена, що розважила його, розповідала про все, що знала і бачила на тій таємній для нього «Різницькій горі», котра і для дияконихи була щось на зразок якоїсь держави, казкового окремого царства-государства зі своєрідними власними устоями, правилами, звичаями, і там була царицею, королевою, чарівницею Літа Миколаївна.

Але теж своєрідна цариця-чарівниця. Завжди зайнята, завжди в клопотах і в роботі.

— Та якби ж тільки своя праця, а то, знаєте, у кого яке лихо на Різницькій, у кого щось трапилось, кожен до Літи Миколаївни, як у рідну хату до рідної. Вона й вислухає, і заспокоїть, і порадить, і сама піде, куди треба, або якусь бомагу напише, і не відпустить, щоб не почастували, не нагодували, і не дасть там на кухні, а біля себе, за сімейним столом. А сама ж з ранку до вечора, з ранку до вечора хвилинки не має — трудолюбці, біженська школа, уроки, сама обідає похапцем, за дітей вже бабуня турбується. Поки Літа Миколаївна в школі, свої діти та учні-квартиранти з бабунею обідають, а чоловікові, як з редакції прийде, йому тоді подають. Тільки у свята всі спільно, а то всі зайняті. І бабуня уроки дає французької і німецької. І синок допомагає, такий розумний хлопець! А йому ж тільки дванадцять. Нашому Володьці задачі рішав і алгебру пояснював! Та й Сергій зроду-віку того не знатиме, що Олесик тепер знає. Сурйозний хлопець, таких розумних пошукати треба!

— А дівчинка? — спитав Ігор.

Диякониха аж проясніла усмішкою:

— Дівчинка в матір пішла, Олесик у батька, небалакучий, а Галиночка — щебетушка така, до всіх сміється, з усіма гомонить, розпитує, розказує... З усіма учнями дружить, навіть зі старшими, усіх мирить, як посваряться.

— А зовні на матір схожа?

— Більше вдачею, вона більше, сказати, блондиночка, у Літи Миколаївни волосся каштанове, очі сині, а в Галинки кучерики зовсім золоті, підстрижені, просто віночок, а саме кругловиде, рожеве, очі великі, блакитні, ну, як янголятко, та й годі. Нагородив-таки бог Літу Миколаївну дітками, і по заслузі — стільки вже людина працює!

— А чого ж вона так багато має працювати?

— Аякже?! Там одна редакція скільки