Стара холера - Володимир Лис

Ліза притулила фотопортрет мами-бабусі до грудей. Серце тривожно билося. Чи схвалила б її рішення (так, вже, по суті, рішення) мама-бабуся Павлина? І тут майнула думка – саме з нею треба порадитися. Завтра вона з’їздить на кладовище й геть усе розкаже, нічого не приховуючи. Може, почує якийсь сигнал…

Чому ж їй ніхто не дзвонить, ніхто не озивається? І тут Ліза згадала, що вона в маєтку відімкнула мобільний, а потім забула ввімкнути. Ввімкнула тепер. Три пропущені дзвінки. Звісно, Ірка, ще одна подружка, Тонька, і незнайомий номер. Нехай, кому треба, передзвонять. Набрала номер Ірки. Пізно, та подруга довго не спить. Як дуже часто буває, номер зайнятий. Що ж, почекає. Степанко не дзвонив і не повинен був дзвонити, вона ж йому набрехала про дівчачник. Вона подзвонить завтра, але що скаже?

Ліза вийшла на балкон. І поруч, і далеко, аж до краю міста, світилися вогні. Внизу чулися голоси пізніх гуляк, збоку – сердиті, певно, сваряться випивохи. Може, кинутися вниз і заразом вирішити всі проблеми, позбавитися од усіх сумнівів? Чи піднятися на дах… Ще певніше.

Та раптом Ліза відчула, що їй зовсім не хочеться кидатися вниз. Що їй жагуче хочеться жити, дуже хочеться жити. Жити щасливо, і багато в цьому житті встигнути, і багато чого в світі побачити. І вона буде йти своїм шляхом, тільки її і нічиїм іншим. Тим, який вона вже вибрала. Шляхом з Максимом. А до мами-бабусі вона завтра обов’язково поїде, раз вирішила.

Вона так і зробила. Вирушила в неділю рано-вранці, мовби втікала зі своєї оселі. Бо міг заявитися Степан, а до зустрічі з ним треба підготуватися. Вчора ввечері вона таки полялякала з Іркою, подруга навалила купу новин про спільних знайомих. Цікавилася, де це Ліза пропадала, що була вчора така недоступна. Довелося вигадувати історію про зустріч з однією знайомою, та хитра Ірка щось запідозрила, і Ліза призначила їй здибанку завтра під вечір.

Ліза дісталася зупинки, звідки відправлялися маршрутки до кладовища. Вже в маршрутці подзвонив Степан і довелося вигадувати про нібито вчорашню дівочу розвагу. Ліза сказала, що їде до мами на цвинтар, зустрінемося на тижні, у тебе все в порядку? В нього все добре, крім одного – сумував за своєю Лізкою і жахливо (так і сказав – жахливо) хотів її побачити. Знайти ще не обціловані місця. Просто поглянути, якою вона стала ще гарнішою.

Ліза подумала, що остаточна розмова зі Степашком буде нелегкою, вона не зможе подивитися в його безсовісно наївні очиська. Подумала: а може, востаннє зустрітися зі Степашком у себе на квартирі, подарувати йому останню палку ніч кохання і вже після цього сказати все, як є? Відчула: вона не зможе так зробити. Не вистачить сили. Скаже про все, про те, що поєднає долю з Максимом, по мобільному. Степанові не звикати, його вже кидали – й нічого, лишився живим, не надто й переживав, знайде і тепер ту, яка його утішить, якусь нову Лізку чи МариськуЛариску… Може, підсунути йому Ірку? Але Ірці потрібен уже птах іншого польоту, як і їй, Лізі.

На цвинтарі, що примостився за містом, біля лісу, дув пронизливий осінній вітер. Ніби й не надто холодний, а пронизливий. Здавалося, він от-от підхопить, понесе. Куди? До лісу чи на те місце, де ще не було могил? На весь цвинтар сьогодні приїхало десяток, а то й менше людей. Незатишно. Минула осіння поминальна субота. Ліза тоді не їздила, як раніше. А треба було. Ось і мамина могила. Раніше це був край цвинтаря, а тепер за могилою виросло ціле якщо не містечко, то велике село мертвих.

Мама-бабуся Павлина дивилася на Лізу сумно й печально. Це одна з останніх її світлин. Мама заповідала, щоб помістили на пам’ятник не якесь молоде фото, як часто буває, а ось таке. Природніше, сказала бабуся. Лізі захотілося, так жагуче захотілося колись називати її ще й мамою. І бабуся не заперечила проти цього дивного бажання. Теж хотіла мати дочку?

Тільки сказала: «Ось вернеться твоя справжня мама, нас буде тоді двоє». Ліза теж не заперечила. Але їй хотілося мати маму вже тепер, зараз.

Ліза поклала привезені квіти, помолилася, поцілувала маму-бабусю, що була, як і в житті, задуманою і сумною. Не зовсім сумною, а трохи з іскринками в очах. Стояла, подумки розповідала про Степана, Максима, про свої сумніви, про бажання бути щасливою.

Спитала вголос:

– Що робити, мамо? Що робити, бабуню?

Стояла, мовби справді чекала відповіді. Цвинтарна тиша огортала неї так щільно, що стало важко дихати. У спину подув ще холодніший, набагато холодніший вітер. Хтось наче став за плечима. Ліза боялась озирнутися. Їй захотілося об щось обпертися, вчепитися руками. Пронизала думка: «Я ж прошу в мами-бабусі благословення, дозволу на зраду».

Степана, себе і… мами-бабусі Павлини?

Ліза стрепенулася. Прошептала самими губами: «Ні, ні, ні…» Квапливо поцілувала пам’ятник. Очі ковзнули по напису, який вона придумала: «Я тебе знайшла, мамо». Відвернулася, зіщулилася і пішла, швидко, швидко, майже побігла крізь ряди могил. Від чого вона втікала – від мами-бабусі, від себе, від німих свідків її думок, що стояли довкола? Але ж це пам’ятники, а не люди…

На краю кладовища Ліза озирнулася, подумала: «Мертвим – мертве, а живим – живе». Десь вона чула ці слова…

Живим – жити.

І вона житиме. Так, як хоче.

Вона стояла наскрізь продута вітром, очікуючи маршрутку, і тут озвався мобільний. Максим.

– Доброго дня, Лізонько. Я тільки хочу спитати, як ви там?

– Я на кладовищі, – сказала Ліза правду. – Їздила до мами. Мами-бабусі. Ви ж знаєте, я так її називала… – І додала жалібно: – Мені холодно, Максиме.

– Ви приїхали маршруткою?

– Так.

– Я на південному краю міста. Зараз пришлю по вас машину.

– Дякую. Не треба. Вже підходить маршрутка.

Про маршрутку вона збрехала. Поїхала десь за півгодини. Але сам його дзвінок начеб зігрів. Про неї тепер турбуватимуться так, як належить, і захищатимуть. Так, як належить.

Ліза повернулася до Києва майже заспокоєною. Ввечері, як і домовлялися, зустрілися з Іркою. Розповіла все, як і мамі-бабусі, тільки ще відвертіше. Сказала і про свої сумніви.

– Та ти що, здуріла, подруго? – Ірка схопила її за руку. – Тобі випав такий виграш, такий шанс, а ти ще сумніваєшся?! Баба-фортуна не всім так усміхається. А тебе, заразу таку, ще й за ручку взяла. І веде у світле майбутнє. Все, не комизся і