Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Оксентій ішов, твердо постукуючи ціпком попереду себе та поважно пахкаючи люлькою. Люльку він взагалі не курив — брав тільки до рота для поважності на великі свята. Був він урочистий: свідомість визначних громадських актів, які мали відбутися, сповнювала його поваги і хвилювання — адже люди сходились, щоб вирішити все і про все. Нехай, нехай у світі почують і мужицького голосу!

Софрон, довготелесий та сутулий — за слабу грудь його й не взяли в солдати — цибав чапельним ходом, намагаючись потрапити своїми підборами точно в слід, прим'ятий батьковими чоботами у росяному спориші. Він теж хвилювався, бо давно мріяв придбати до своїх ще б десятинку і з чиншу зійти, а революція показала таку надію, і неначе саме сьогодні до того повертало. Від хвилювання він раз у раз скидав картуза та пригладжував і без того прилизане олією волосся: така вже була у нього звичка, хвилюючись.

Софронова Домаха усе зацитькувала свого Савку, — дарма що воно і без того солодко сопло: адже від понеділка була вона вже матір'ю і попервах до своїх материнських обов'язків ставилась особливо ретельно. Вона не колихала, а священнодійствувала, бо певна була, що відтепер у цілому світі нема нічого дорогоціннішого за її Савку.

Солдатка Вівдя йшла поруч із нею, раз у раз заглядала через Домашину руку на мале, тоді страшно червоніла і мерщій одверталась. Вона тяжко заздрила Домашиному материнству.

Меланя Бриль замикала родинне шестя, лагідно позираючи по сторонах: все таке миле та любе їй тут, у рідній Бородянці! Отут, під селом, на толоці, пасла вона дівчатком гусей; отуди, до Здвижу, вигонила на пашу корову; отам, за панськими луками, в економії, її колись добре–таки відлупцювали — коли корова зайшла в шкоду і її зайняли панські гайдуки. Свят, свят, свят, — нехай такого ніколи більше не буде на світі! Меланя з двору Нечипоруків давненько пішла — на поденне на залізницю: там чверть століття тому і поєднав її арсенальський слюсар Іван Бриль.

Дарма що рано, а на вигоні було вже повнісінько людей. Хто стояв, хто присів навпочіпки, хто вилежувався на моріжку. Трималися люди гуртками: кожному кортіло погомоніти і розпитатися в людей — як воно там буде, що й до чого?

В центрі вигону стояв гурт поважних дядьків у жупанах під пояс. То були статечні господарі, які з чиншу давно зійшли і сиділи на власній землі: в кого п'ять, в кого й десять десятин. Купчились вони довкола Григора Омеляненка — батько його дістав столипінського одруба дві десятини, а Григор–Батькович дбайливо примножив родинні достатки, даючи односельцям коней на оранку, — і поставив собі вітряка. Тепер він сам посідав дванадцять під полем, шість лучки та дві — молодого бірка. Зараз він стояв з якимось папером у руці і поважно стукав по ньому зігнутим пальцем. Статечні дядьки слухали його уважно і всі поспіль смалили люльки: так вже заведено в Бородянці, що цибухи палять лише бідніші, а статечнішим годиться смоктати люльку. Раз у раз то один, то другий діставав капшука, розв'язував і частував усіх інших січеним самосадом «з власної плантації» — тамечки он, за клунею, коло грядки з помідорами.

Поблизу зійшовся величенький гурт господарів не таких вже й статечних, бо — чиншовиків. Чиншовики смалили цибухи з кременчуцької махри, півтори копійки чвертка, і перебалакувалися стиха, — заздрісно, але й поштиво позираючи на сусідній хазяйський гурт.

Окремо аж вирувало величезне коло дівчат. З цього табунця весь час прискало сміхом, а то й виском — неначе хтось ускочив поміж них і нишком лоскотав то одну, то другу. Дівчата, вони ж, нехай там хоч що, — селянську спілку закладати, Установчі збори обирати чи й саму Центральну Раду настановляти, — нетруєне насіння, трясогузки! Хоча сьогодні й вони трималися якось погордливо, з пихою, — що не кажіть, а свобода прийшла і для них: можуть віддати свій голос кому завгодно. Схочуть — піднімуть руку за Григора Омеляненка, а схочуть — за Омелька Корсака, Омеляненкового миршавого наймита, якого й на війну не взято через пришелепуватість: на тому тільки й держиться, що ниньки мало не єдиний парубок на ціле село.

До дівоцького гурту помалу, неначе й ненароком, присувався гурток сільських парубків. Ой вже й парубки — сама каліч, білий білет: одне кульгаве, друге якесь сухоруке, а найбільше — пуцьвірінки по п'ятнадцятому році, що й вуса не засіялися! Але поміж них, як і годиться в парубоцькому гурті, один був з тальянкою, другий з бубном, третій з сопілкою, ще й паламарів семінарист — зі скрипкою. І дівчата копилили губу на парубоцький гурт, одначе, одна від одної ховаючись, немовбито за якимсь ділом, — переходили на той бік, що ближчий до парубків. Таким чином дівоцький табунець поволеньки посувався назустріч парубоцькому.

І вже зовсім окремо стояли фронтовики. Були поміж них і бородаті дядьки, і безусі хлопчаки, одначе трималися вони купно, дружно, тісно — як одна команда, і всі браковані: хто без руки, хто без ноги, хто на костурі, а хто, нехай і без милиць, так і зовсім без ніг. Вакула Здвижний, наприклад, совався просто задом по землі, підпираючися руками: обидві ноги йому відтято аж на турецькому фронті під Ерзрумом, — є таке нехристиянське місто під басурманом. Фронтовики палили «льогкі» — «Ласточка», два десятки п'ять копійок, — перекидались жартами, підозріло позирали на статечних дядьків, зневажливо — на дівчат і цвиркали через губу під ноги.

Женська стать, — а з ними й дітвора — трималися віддаля і оточили вигін ланцюжком, неначе взяли його в облогу. Торохтіли вони між собою жваво і всі враз, — так що над вигоном немовби джмелі гули з щойно розбурканого кубла.