Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Запросити в артилерії підготовку! — каже Дем'ян, притискаючи руки до грудей, наче благаючи. — Зразу! Поки герман не надумався на денну атаку! А тоді — підняти батальйон!
— Підняти? — злісно всміхається Дзевалтовський. — Лінії не вийдуть з окопів: кавкорпус другого ешелону відмовився вийти на бросок!
— Сволота! — аж скрикує Дем'ян — з подивом, з обуренням, з відчаєм. — Ми ж вийшли! Ах, яка сволота!
— Ні! Пшепрашам! — люто гукає Дзевалтовський. — Сволота — ми! Бо дали себе піддурити цьому французькому провокаторові! Рішення було: держати позиції і не наступати! Кавкорпус твердо держить солдатське слово! А ми пустили слину на радість цьому соціал–зрадникові! Кость слоньова! Тепер — вночі відходити всім назад…
— Вночі! — сплескує руками Дем'ян. — До ночі там не залишиться жодного! Сімдесят два, тридцятеро ранених! Це ж не те, що я сам — в одиночку. Жоден не пройде…
Дзевалтовський понуро мовчить. Дем'ян має рацію.
— Що ж робити? — вже шепоче Дем'ян: від хвилювання та горя він позбувся голосу.
Дзевалтовський не відповідає. Виходу нема. І порадитись ні з ким. А так же потрібна чиясь порада! Військові спеціалісти вже порадили: хай гине рота, щоб не ставити під удар цілий фронт.
Вони стоять у кущах ліщини, височенні стрункі граби здіймаються над ними густою стіною. Там, угорі, в небі, — яскравий сонячний літній день. А тут, у затінку, — прохолода і з глибокого річища гірського потоку пахне водою. За лісом, за висоткою 197, раз по раз, але не часто, стугонять вибухи: німецька артилерія б'є ритмічно і спроквола — тільки б держати смертне поле — смертним. Інколи гуркотить кулемет, він провіває залізом по квадратах між вогненними стовпами вибухів. Людська вервечка плине повз Дем'яна з Дзевалтовським, плине неспинно — снотворним ритмом одноманітності…
Може, спинити цей потік поживи для черева війни? Ні, цим не врятувати роти! Німець же рине тоді сюди, як у тиху протоку, змиє злощасну роту з свого шляху, і разом з ротою буде поглинуто полк, дивізію, корпус, фронт… Не сто двадцять чоловіка, а може, сто двадцять тисяч людей!
— Що це в тебе? — питає Дзевалтовський, киваючи в задумі на праву Дем'янову руку. — Донесення, чи що?
В правій руці Дем'ян жмакає папірець. То його лист — так і не прочитаний, ще навіть невідомо, ким і написаний.
Дем'ян байдуже — байдуже до всього на світі, крім долі своєї роти, — махає рукою:
— Ат! Лист із дому…
Замислений Дзевалтовський навмання бере лист з Дем'янової руки і біжить поглядом по рядках: «Користаючи з того, що пролетаріат… меншовики та есери…»
— Від кого це?
Дем'ян здвигає плечима:
— Не знаю… ще не вчитав.
— Оксентій Нечипорук, — читає вголос, заглядаючи на звороті, Дзевалтовський.
— Батько!
— Іван Бриль…
— О! — дивується Дем'ян. — Дядько! Власне, шуряк — батькової сестри чоловік. З київського «Арсеналу».
Він здивований, але здивований приємно: дядько, шуряк, йому на позиції ще ні разу не писав.
— Максим Колиберда…
— Диви–но! — Це вже, справді, зовсім дивно. — То ж шуряків сусіда. Я його, може, раз за життя і бачив, як перед війною з батьком у Київ до лаври на прощу ходив…
— Андрій Іванов, Василь Боженко, Федір Королевич…
Дем'ян здивовано зводить плечі. Його увага, нарешті, привертається до листа. Що за люди? Про таких чує вперше. Чого це вони, незнайомі, пишуть йому листа?
— Слухай! — раптом скрикує Дзевалтовський. — Нечипорук!
Він рвучко відштовхується спиною від стовбура грубезного граба, до якого стояв прихилившись. Лист він бгає в руці і неуважно суне його собі в кишеню, наче свій. Якась гаряча думка враз пронизала його. Про лист він забув, але слова, мигцем вхоплені з листа, народили в нього цю гарячу думку, яка пронизала його раптом: «Нехай російський солдат викликає німецьких солдатів на братання!»
— Ходім! — кидає Дзевалтовський і біжить по стежці
