Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Село Бородянка на Київщині цього погожого недільного ранку виглядало зовсім незвичайно.
Витягнута довгою стрічкою понад «большаком» Бородянка має тільки одну вулицю — оцей «большак» з Києва в «поліщуки» — і виставила свої півтисячі хат обаполи шляху тісно, бо на чиншових від графа Шембека грунтах. Така топографія і зумовила, власне, сумирність побуту села, незважаючи на доволі–таки потужне господарське життя — панський млин, панську економію, кілька чинбарень, кілька кузень та десяток людських вітряків. Коли в Бородянці люди сходяться в одному кінці села, — з другого і не вгледіти тієї сходки. Коли заспівати на одному кутку, — на іншому й не почути. Коли гукнути на ґвалт на майдані, — під економією і не обізветься. Цілим селом бородянці не сходились навіть у дванадцять щорічних ярмарків, а ярмаркували ж у Бородянці люди і з Дружні, Рудні, Голокрилля, Ряски, Глеї, Забари, Поташні та інших шембеківських хуторів і з Мірчі, Небрата, Нової Буди, Бабинець, навіть Макарова — з земель панів фон Мекка, фон Лянге, де Лятура й Родзянка.
Та сьогодні стільки подій мало відбутися в селі, що сколихнулося відразу мало не все тритисячне населення Бородянки.
З Києва — від самого комісара Тимчасового уряду на Україні, добродія Василенка, — надійшло важливе оголошення. Пан тимчасовий комісар повідомляв «усіх, усіх, усіх» громадян на Україні сущих, що кандидатських списків на вибори членів до Всеросійських установчих зборів виставлено аж від сімнадцяти партій, і всі мешканці вище–поіменованого населеного пункту — громадяни мужська і женська статі, віком від вісімнадцяти літ аж до старості, окрім божевільних, — мають вирішити кожний для себе, за представника котрої ж з сімнадцяти партій подати йому свій голос. А мають Установчі збори вирішити геть–чисто всі питання — і про землю, і про фабрики, і про інше: словом, укласти нові, революційні закони по всіх статтях та заразом визначити — якої б форми влади бажав би для себе надалі вільний народ.
З Києва ж — тільки вже від Центральної Ради, від самого її голови пана–добродія Михайла Грушевського — надійшла і друга об'ява. В тій об'яві повідомлялося, що нині геть–чисто по всій Україні утворюються такі собі «селянські спілки», і Бородянку як волость запрошується також закласти в себе «філіал». Вписуватись до філіалу вільно всім селянам; але позаяк обстоюватиме спілка спеціальні хліборобські інтереси, то й писатись годиться насамперед тим, хто сидить на своїй землі.
З Києва ж таки прибув ще до громадян села Бородянки заклик, — організувати свою, Бородянську, Раду селянських депутатів. Ради селянських депутатів спільно з Радами робітничих депутатів та Радами солдатських депутатів боротимуться за бідацьку правду і долю — проти панів, поміщиків та інших експлуататорів. Підписано: Київське губерніальне міжпартійне оргбюро партій соціал–демократів більшовиків, соціал–демократів меншовиків та соціалістів–революціонерів.
І, нарешті, Пилип Якович Савранський — маєтками графа Шембека на Бородянщині управитель — сповіщав, що має сьогодні погуторити з людьми — як же воно буде з косовицею й жнивами? Трава на луках понад Здвижем вистоялася вже, а жита по той бік битого шляху вже половіють. То як же буде? Чи вийдуть люди з серпами, косами та до панських машин? Чи норовитимуться, як по весні, коли не хотіли сіяти, вимагаючи землю собі, і довелося гнати строкових аж з київської безробітної босячні? Якщо люди вийдуть–таки, то — поденно чи від копи й снопа? А якщо від снопа, то — за котрий? Пан давали до революції десятого, а нині, з огляду на демократію, дають згоду і на дев'ятий. Дали б пан і восьмого, так війна ж, і на поставки забирають десять процентів по казенній ціні.
Отакі найважливіші справи стали сьогодні на розсуд громади. Тим–то так незвичайно і виглядала сьогодні Бородянка: люди валом прямували на вигін — на графських луках понад Здвижем.
Люди йшли по одному, по двоє і цілими гуртками — і чоловіки, і жінки, і хлопці, і дівчата, бо оголошено рівноправність мужської та жіночої статі. Правда, парубків майже не було, хіба що — порчені та калічені, бо всі хлопці по вісімнадцятому році були нині в солдатах і проливали кров на позиціях.
Йшли люди, зодягнуті в щонайкраще, в празникове: діди — в смушевих шапках, дарма що в спеку; баби — в очіпках та літниках; молодиці — в плахтах та керсетках; дівчата — в мережаних сорочках та вінках; чоловіки — котрі не на війні, а з білими білетами, — в чумарках чи жакетах наопаш, поверх хрестиком вишитих сорочок.
Оксентій Нечипорук, хоча віку був і не дідівського — тільки відстукало п'ятдесят, але вийшов уже й в діди: Софронова молодиця минулого тижня подарувала мужика, хрещеного Савелієм, Савою — Савкою, доки малий. Тому Оксентій теж нап'яв шапку замість картуза і взяв у руки довгий ціпок. Вибрався Оксентій, хоча й був удівець, не сам, а цілим сімейством. Софрон виступав за ним крок у крок, — як і годиться синові з поштивості до батька. А ще кроків п'ять відступивши, — як і належить за сільським звичаєм, — посувалось жіноцтво: Софронова Домаха з немовлям біля пазухи, Дем'янова солдатка Вівдя — з порожніми руками та ще Меланя Бриль, уроджена Нечипорук, Оксентійова сестра, київського арсенальського Івана дружина. Меланя приїхала відвідати невістку з нагоди народження та хрестин малого, а також по півпуда ячменю, бо в місті харчі вже були по карточках і жилося чимраз то сутужніш. На сільський сход Меланя, дарма що киянка, вирішила йти з усіма — роду держатись, немовля зацитькувати, та й взагалі нехай пригадають усі, що й вона — бородянська. А раптом землю нарізатимуть не на робочі руки, а — подушно, на весь рід?
