Присмак волі - Володимир Кільченський
Соломійка і Поліна засміялися:
— А поляків хто вигнав? — промовила господиня. — Заробив, правда ж, доню?
На це Соломійка тихо відповіла:
— Нехай і татар поб’є. Вони нашого татка вбили...
— Так, так, доню... Усіх козак поб’є. Ти їж яблучка... сказала Поліна, і усмішка зникла з її обличчя.
— Давай, Соломійко, готуватися на нічліг... Козаки також хочуть спати. Правда, Андрію? — вже веселіше промовила Поліна і попрохала принести води з криниці.
Андрій, взявши коромисло, поспішно пішов через садок по воду. У нього всередині все горіло, та якісь незбагненні почуття наповнювали його тіло, і він був радий пройтися — подалі від жіночої принади. «Що це зі мною коїться? Негарно так. У мене ж Даринка і синочок... Лізе у голову непотріб. Зараз же — під холодну воду!» — заспокоював козак своє неслухняне тіло і збентежену душу.
Набравши з криниці води, він відчепив дерев’яне цеберко від «журавля» і, стоячи на траві босоніж, вилив прохолодну воду собі на голову. Вода була освіжаючою, начебто крижані шпичаки пронизали тім’я, що аж дух перехопило. «Отак тобі й треба, дурна моя голово, не думай про чуже!» — напучував себе Підлужний, струшуючи з голови воду. Віддихавшись від купелі, набрав повні цебра, легко підняв на плечі коромисло та весело пішов до двору, немовби очистивши себе від земних помислів.
У дворі вже був приготовлений дерев’яний жбан під воду, біля якого, тримаючи у руці ківш, Андрія чекала Поліна, щоб полити на його козацьку шию.
— Роздягайся, козаче... Поливатиму... Дорожній бруд змивати будемо! — голосно промовила Поліна, і Андрій слухняно зняв сорочку, відкинув її на траву.
Він нахилив голову, і Поліна залюбки стала лити воду — спершу на голову, а далі на шию та спину. Їй захотілось доторкнутись до його пружної, міцної спини, і, ллючи воду, вона легенько терла спину своїми натрудженими і не зовсім гладенькими долонями. Жінці хотілося, щоб вода у ковші не закінчувалася, щоб отак гладити його спину без зупину...
Дуже давно її руки не торкались чоловічого тіла, і коли вже води у ковші не стало, вона старанно протерла тіло, зганяючи краплинки води з Андрієвої спини. Він відчував жагучі дотики її ніжних рук, що пестили його спину, відчував, що знову в тілі зростає якась незбагненна сила і безмірна жіноча принадність глушить свідомість...
Андрій розігнув спину і, випроставшись, подивився на Поліну, яка не зводила з нього очей. В одній руці вона ще тримала ківш, а другою подавала чистий вишитий рушник. Андрій став витирати обличчя і плечі, потім повернув рушник Поліні, а вона ще раз дбайливо обтерла його спину від останніх крапельок води.
Сонце все хилилося до обрію, і Підлужний зайшов у світлицю — влаштовуватися на нічліг. У хаті пахло любистком і материнкою, і від цих знайомих пахощів у нього защемило серце. З думками про домівку та сьогодення Андрій поринув у задуму, і, коли вже засинав, примарилися ледь відчутні дотики Поліни до його спини.
Не встиг додивитися й перший сон, як щось загадково незбагненне змусило його вмить прокинутися. Підлужний лежав без руху, прислухаючись до розмаїття нічних звуків. У повній темряві відчув побіля ліжка присутність живої істоти, але не міг нічого розгледіти. Тоді ледве чутно вимовив, немов не своїм голосом:
— Поліно!.. Полю, це ти?
У відповідь до його обличчя доторкнулася тепла жіноча долоня, і надалі Андрій не міг вимовити нічого, а лежав, зачарований цим дотиком, відчував, як його тіло огорнуло жагуче бажання відчути поряд із собою цю жінку. Андрій ще не усвідомив усього, що діється, а руки мимоволі потяглися в темряву і, натрапивши на гаряче жіноче тіло, відчули його трепет, а потім він почув ледве чутний жагучий голос:
— Я до тебе, Андрійку!..
Андрій піднявся з ліжка і, провівши руками по обличчю Поліни, наче у якомусь маренні, знайшов губами жіночі вуста і обволік їх з усією ніжністю та жадобою. Її вуста, повні принади та живлючого вогню, розкрилися і проникли в Андрія, пробиваючи в ньому всі перепони і наповнюючи його тіло чоловічою силою. Чи то душа його затремтіла, чи він увесь тремтів, але Поліна відірвалась від його губ і прошепотіла:
— Вгамуйся, не треба, Андрійку... Я трохи побуду біля тебе і піду...
Та чоловіча пристрасть і наснага вже заволоділи Андрієм, він впився в її вуста і вже не хотів нічого ні бачити, ні чути, а тільки пестив Поліну, її найпотаємніші місця, пив солод її чарівних уст.
Голублячи божественне створіння в образі Поліни, він обіймав цілий світ, від самого його творіння, намагався злитися з ним і понестися на його хвилях, славлячи рід людський. Убираючи в себе шалені прояви чоловічої жаги, Поліна підсвідомо підкорялася бажанню. Вона тихо опустилась на ліжко, прилягла на спину, притягуючи до себе вистражданого душею і тілом чоловіка.
Андрій відчув повноту влади над цією чарівною жінкою і, якось трішки утихомирившись, почав пестити її перса, ледве торкаючись кінчиків грудей губами. Йому здавалося, що вони і самі, ставши тугими, принадно пестили його губи. Поліна, відірвавши чоловіка від своїх персів, прихилила його голову нижче, і Андрій відчув, як її живіт здригався від його ніжних дотиків, немов лякаючись такого сміливого гостя. Його неслухняні губи стали шукати ще більші принади на її тілі і доторкнулись шовковистого пагорбка. Поліна легенько відсторонила Андрія від себе, відчуваючи його всім тілом, довірила свою жіночу таїну...
Повний місяць, що зійшов на небі, освітив у маленьке віконце
