Присмак волі - Володимир Кільченський

багатьох загонах, козацьких та повстанських, наприкінці дня справляли тризни по своїх товаришах. Як не краялись козацькі серця, та знову життя брало гору, і вже під вечір у Шаргороді гуляли козаки та повстанці, ходили по місту, обнявшись, та виспівували веселих пісень. Святкування перемоги тривало до півночі, а козаки десятника Петра Гусака не чули нічого — спали, залізши хто під віз, а хто в намет, відсипалися за минулу тяжку ніч. Побачення з Іваном 

Уранці ще не встигло сонечко нагріти боки, а хлопці вже прихорошували себе: голилися, прали похідну одежину, готували зброю та чекали на подальші накази. Козацька доля не існує без продовження: після перемоги над поляками у Шаргороді військо було зібране на майдані побіля фортеці і сам Іван Ганжа дякував кожному особисто за велику перемогу та оголосив, що військо йде визволяти від польських гарнізонів міста Лодижин та Бершадь. Для козаків це було доброю новиною, бо вони не звикли сидіти склавши руки, їм потрібна була війна, і у відповідь на слова Ганжі понеслися вигуки підтримки: «За Хмельницького! Слава Ганжі! Йдемо з тобою, полковнику, поб’ємо ляхів!» Після цього всі стали готуватися до походу, і десятці випало йти із загонами на Лодижин, а частина війська мала зайняти Бершадь.

Знову прибули нові відібрані козаки, і до Підлужного дійшли чутки, що сюди після поранення під Корсунем приїхав Іван. Андрій негайно знайшов Павла та Санька і, сяючи від щастя, повідомив їм новину. Хлопці вирішили, що Івана слід шукати сьогодні, бо під час походу це робити складно.

Підлужний підійшов до Петра Гусака і розповів про свого друга Івана як про вправного козака, попросив взяти його в десятку, коли об’явиться. Петро дав згоду, бо вже впевнився в Андрієвій надійності, знав, що він когось недолугого не приведе із собою.

Стали обходити козацький стан та розпитувати про Івана Ярового з Самарського куреня, і невдовзі хтось із козаків показав на сусідній намет — саме там були хлопці з Самарщини. Андрій відкинув полу намету і прямісінько перед собою побачив живого та здорового Івана, який відпочивав на сіні, не маючи й гадки, що його шукають друзі.

— Козак Яровий, підіймайся йти в дозор на цілу ніч! — випалив Андрій на радощах, і Іван поспішно скочив на ноги, та, все зрозумівши, розплився в посмішці, розкинув руки, щоб обняти Андрія.

— Вітаю тебе, друже! — промовив Іван на одному подиху і стиснув Підлужного в обіймах.

Біля намету вже стояли Санько з Павлом, чекали своєї черги, щоб привітатися з Іваном.

— Що, Яровий, думав уже не побачити нас на цьому світі?! А ми — тут! — радісно вигукнув Санько і загріб Івана до себе.

— Та ти так не дави мене! — благав Яровий. — У мене ще не все загоїлось... А то знову доведеться лікуватися.

Павло стриманіше обійняв Івана та промовив:

— А мене пам’ятаєш, Іване? Побіля Корсуня у ліску я тобі мушкети заряджав...

— Та чому ж не пам’ятаю, Павле? Мене ж не по голові вдарили... — посміхнувся Іван.

А Павло тоді сказав:

— Я твого мушкета при собі ношу. Завтра отримаєш. Як новенький, доглянутий...

Загальна радість перейшла на інших, і біля них уже стояло чимало козаків. Сипали дотепами, розповідали, як лікувався Яровий. Утішившись зустріччю, хлопці відійшли убік та розповіли Іванові про їхню незвичайну повинність у козацькому війську. Іван вислухав Підлужного і особливо розхвилювався, коли йому розповіли про взяття Шаргородського замку.

— Андрію, я відчував, що тобі було важко. А мене ледве взяли знову до війська, бо ж рани ще не повністю зажили. Я знав, що потрібен тут, що будемо разом...

Андрій знову обійняв Ярового, промовив:

— Іване, ти залишишся поки що у Самарському курені, бо ми буваємо в таких бувальцях, що і чотирьох рук не вистачило б.

— Таки кляті ці ляхи... Добре б’ються, не хочуть нам віддавати нашу землю, — підтвердив Санько.

Павлові також хотілося, щоб Іван був з ними, і він додав:

— Ми, Іване, поговоримо з десятником, щоб через тиждень-другий забрав тебе.

Раніше, як стали розшукувати Івана, домовились іти у місто. Санько першим почав розмову, бо в нього аж язик чесався, щоб розповісти про зустріч з дівчатами побіля річки Мурафи.

— Іване, ми з такими красунями домовились зустрітись у місті, що ти як їх побачиш, відразу всі рани загояться. А імена у них, як у цариць: Ярина та Софія, — жваво говорив Голота, і розмова вже тільки й точилась що про їхню зустріч з дівчатами.

— Підемо, підемо... Я згоден, щоб дівчата вибрали любого їм, — промовив Іван.

— Згода, хлопці?! — підтримав його Павло, який аж заговорювався, хвилюючись від усвідомлення недалекої зустрічі з дівчатами.

Коли все було домовлено, хлопці стали збиратися до свого загону і з гарним настроєм прощалися з Іваном.

Дівчата 

Наступного ранку Санько з Павлом підійшли до Петра Гусака і попросили дати їм дозвіл побути день у місті. Петро розпитав хлопців про їхнього товариша та, призначивши старшим Підлужного, дозволив