Присмак волі - Володимир Кільченський
— Іди, приймай нашу роботу! Ми з Соломійкою рівнесенький тин зробили!
Мала вертілася поміж Поліною та Андрієм, щебетала про те, як вона допомагала лагодити огорожу. Поліна поливала воду Андрієві на спину, а Соломійка, бавлячись, теж набирала у свої маленькі пригоршні воду і, сміючись, хлюпала на Андрія. Граючись із Соломійкою, не помітили, як стало сутеніти і на небі з’явилася вечірня зоря, передвісниця ночі. Поліна розповіла Соломійці вечірню казку, у якій добро бере гору над злом, та й стали готуватися до ночівлі.
Андрій пішов у світлицю, де було його ліжко. Знову відчув чарівні запахи материнки, васильків, а на долівці були простелені нові половики з різнокольоровими смужками. «Ой, Поліно, Полінко, що ж ти мене так зваблюєш? У мене вже зараз серце рветься...» — подумав, картаючи себе, Андрій, не знав, як йому далі бути... Десь же дружина, дитина...
«Ой, чого ти, дубе, На яр похилився? Ой, чого, козаче. Не спиш, зажурився?» «Гей, мене чарують Зорі серед ночі, Не дають заснути Серцю карі очі. Гей, лети, мій коню, Степом і ярами, Розбий мою тугу В бою з ворогами».Поліна раптово і нечутно з’явилася перед Андрієвим ліжком, присіла на краєчку і, нахилившись, ніжно поцілувала його в губи. Андрій відповів на поцілунок і пересунувся далі, даючи їй місце.
— Ти на мене не гнівайся, Андрію. Є у тебе на серці якийсь смуток, а я тут зі своєю любов’ю... — стала тихо говорити Поліна. — Ми живемо поміж вогнем і полум’ям. Чоловіків та парубків вбивають татари, поляки гноблять непомірною працею та поборами. Тільки хто висуне голову, щоб правду мовити, — її відрубують. От ви прийшли визволяти, а люди кажуть, що й дехто з ваших чинить беззаконня. Під одну гребінку грабують і луків, і євреїв, та й наших не минули. У місті вже й людей майже не стало, а життя має продовжуватись, Андрію. А хто його продовжить, окрім нас, жінок? Не знаю, як доля складеться, але я хочу від тебе дитину. Ти гарний, добрий, дужий... Буде в мене такий синочок. Захистить нас із Соломійкою, коли виросте...
Андрія від цих слів кидало то в жар, то в холод, і він нічого не міг сказати. Пильно подивився Поліні в очі і нарешті почав:
— Так, є у мене, Полю, дружина і дитина, а я не втримався, ти взяла гору... Ти гарна, і я тебе ніколи не забуду. І донька в тебе, мов янгол...
Поліну душили сльози, і вона, не втримавшись, нахилилася на груди Андрію і тоді вже дала волю сльозам, виплакуючи за всіх знедолених удів та покинутих напризволяще в цьому світі сиріт. Андрій нічого не міг сказати, а тільки гладив шовковисте волосся та раз у раз цілував її мокре лице.
Нарешті Поліна заспокоїлась і сама стала цілувати Андрія та пестити його обличчя, плечі, груди, ніжно цілувати його гарячі губи. Вони обоє, забувши про недавній смуток, цілували одне одного, і знову нестримна хвиля пристрасті захопила їх обох у свою круговерть. Андрій, втративши самовладання, підхопив на руки Поліну, і вони ще з більшою жагою поринули у світ безмірного щастя та таїнства кохання...
Ранок застав їх у обіймах. І тисячу років тому їхні пращури після любовних утіх спали так само, немов діти. Світ продовжував свій плин далі. Уже треті півні співали на подвір’ї, треба було вставати. Першою знову піднялась Поліна, тихенько звільнившись від руки Андрія, що обвила уві сні її гнучкий стан. Щось засмутило чутливу душу жінки, і вона вже відчувала, що цей день принесе їй прощання з нежданим, але таким бажаним гостем, який з’явився у неї в житті.
Поліна швидко вмилася. Прихорошивши обличчя, стала готувати сніданок. До неї підійшла заспана Соломійка і попросила матір, щоб та дозволила розбудити Андрія.
— Добре, доню, розбудиш, тільки спочатку вмийся, причешися... Підемо разом його піднімати, — весело промовила Поліна.
Коли Поліна тихенько зайшла в світлицю, Андрій почув і, затаївшись, чекав, поки наблизиться Соломійка. Мала навшпиньках підійшла до ліжка і тільки хотіла полоскотати Андрія, як той ухопив її за ручку:
— Ага, попалася, лисичка-лоскотушка! От я тебе і з’їм!..
Соломійка верещала в руках Андрія, а потім притулилася до його щоки і запитала:
— А ти будеш моїм татком? Ми з матусею тебе полюбили. Залишайся у нас назовсім...
Андрієві щось шпигнуло під серцем, і він задумливо вимовив:
— Соломійко, я буду завжди вас захищати...
Дівчинка зраділа таким словам і стала стягувати його з ліжка:
— Пішли тепер їсти. Матуся вже пішла та чомусь заплакала...
Вони вийшли удвох на подвір’я, і Соломійка побігла шукати черпака, щоб
