Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
«Я залишив Вас
У непевному, як роса на траві,
Власному домі,
Відкритому всім вітрам,
Тож і серце не знає спокою».
Такі щирі слова зворушили паночку до сліз, і вона на аркуші білого паперу написала відповідь:
«Як вітер подує,
Умить затремтить
Павутиння, росою обвішане,
Серед листочків трави,
Що змінюють колір...»
«Почерк у неї став кращим», — подумав Ґендзі замилувано. Зазвичай панночка листувалася з Ґендзі, а тому її почерк скидався на його власний, але був м’якшим і жіночним. «Здається, я зумію виховати її досконалою в усьому», — радів він.
Оскільки звідси до святилища Камо було зовсім близько, як палицею кинути, то Ґендзі послав листа і жриці Асаґао. Її служниці Цюдзьо поскаржився словами: «Навряд чи Ваша господиня здогадується, що туга переслідує мене навіть тепер, у дорозі...» А самій жриці написав:
«Знаю: негоже
Згадувати про наше
Колись листування,
Але та осінь
З думки не виходить...
Хоч знаю, що не можна минулого вернути, та все ж...» — вправно написав Ґендзі на зеленуватому китайському папері й, прикріпивши лист священними волокнами до гілки дерева сакакі, послав його за усіма відповідними правилами.
Цюдзьо відповіла так: «Безрадісно минають дні... Коли думками повертаюсь у минуле, часто згадую й про Вас, але все це марно...» Її слова були досить проникливими. А на клаптику паперу, перев’язаному священними волокнами, рукою жриці було написано:
«Я не знаю,
Що тієї осені
Було між нами
Й чому з такою тугою
Про це Ви згадуєте.
І ніколи вже не здогадаюся...»
«Хоча її почерк і не вишуканий, але досить вправний, з неперевершеним скорописом. Напевне, з віком вона стає щораз гарнішою...» — подумав Ґендзі, наче схвильований божою карою. «Щось навдивовижу подібне було торік восени... — згадав він раптом. — У сумному Святилищі на рівнині, коли я зустрічався і прощався з Рокудзьо», — думав, нарікаючи на богів. Така його легковажність заслуговувала осуду! Адже він залишався спокійно осторонь, коли міг завоювати її серце, а тепер, як вона стала жрицею, гірко каявся. Та й жриця здогадувалася про таку його незвичайну пристрасть, бо її рідкісні відповіді свідчили, що вона не могла відкинути його остаточно, хоча в цьому не було логіки.
У ті дні Ґендзі так ревно читав Шістдесятикнижжя секти Тендай і вислуховував тлумачення незрозумілих тверджень, що навіть монахи найнижчого рангу раділи: «Видно, наші молитви привели в наш гірський монастир таке яскраве світло, яке робить честь самому Будді!» Хоча за спокійними роздумами про світ йому не хотілось повертатися додому, турбота про юну Мурасакі перешкодила йому тут залишатися, а тому невдовзі, щедро обдарувавши монастир, монахів, високого й низького рангів, а також жителів навколишніх гір, він вирушив у зворотню дорогу. Проводжати його прийшли навіть бідняки-дроворуби, які, обливаючись словами і падаючи навколішки, не спускали з нього очей. Ґендзі сидів у чорній кареті, одягнений у скромне жалобне вбрання, але навіть ледве вловимі обриси його постаті, видно, викликали в них захоплення своєю неземною красою.
Повернувшись додому, на Другу лінію, Ґендзі побачив, що за такий короткий час Мурасакі значно подорослішала й стала гарнішою. Здогадуючись, що вона, зовні надзвичайно спокійна, все-таки з тривогою вдивлялася у своє майбутнє, він милувався нею і жалів її. «Видно, вона знає, яке ненадійне моє серце», — подумав Ґендзі й, зворушено згадавши такі слова з її відповіді: «Серед листочків трави, що змінюють колір...», заходився розмовляти з нею лагідніше, ніж звичайно.
Багряне листя, привезене з гірського храму, було надзвичайно гарним, аж очі вбирало, набагато яскравішим, ніж у саду перед будинком, завдяки перебуванню під холодною гірською росою, і Ґендзі вирішив послати його Фудзіцубо, щоб уникнути осуду за байдуже ставлення до неї. Звертаючись до Омьобу, її служниці, він написав: «Я почув несподівану звістку про те, що Ваша господиня знову відвідала Імператорський палац. Оскільки мене дуже турбує доля обох — її та принца-спадкоємця, то я, звичайно, захвилювався, але не міг відмовитися від молитов у заздалегідь визначені дні. Коли споглядаю це листя на самоті, то мимоволі згадую про «кленове золото в ущелинах гірських[235]. Як буде нагода, покажіть його своїй господині». Листя і справді було прекрасним, а тому Фудзіцубо затримала на ньому свій погляд. Розглядаючи його, вона помітила клаптик паперу, прив’язаний до гілочки, й зашарівшись від погляду служниць, невдоволено подумала: «О, який же він настирливий! Така настирливість навіть загалом розсудливої людини може здатися дивною». Гілку з листям Фудзіцубо веліла поставити у вазу й помістити під стовпом біля галереї.
Її відповідь, суху й холодну, наче написану рукою чужої людини, зосереджену лише на турботі про опіку над сином, принцом-спадкоємцем, Ґендзі сприйняв з прикрістю, подумки нарікаючи на її надмірну обережність, та оскільки вже давно багато в чому допомагав їй, то, уникаючи людського осуду тепер, коли Фудзіцубо залишала Імператорський палац, подався туди. Передусім він навідався до Імператора[236], який саме відпочивав у своїх покоях, і довго розмовляв з ним про справи минулі й сучасні. Імператор обличчям вельми скидався на покійного батька, але був трохи гарніший, м’якої й лагідної вдачі. Під час розмови, сповнені взаємної приязні, вони не відривали очей один від одного. Хоча Імператор знав з чуток і сам здогадувався, що Найсі-но камі[237] не порвала стосунків зі своїм коханим[238], та не збирався її осуджувати, бо, мовляв, усе це почалося не зараз, а вже давно, тож нема нічого поганого в тому, що вони й далі спілкуються одне з одним. Імператор розпитував Ґендзі про події у світі та загадкові премудрості в книжках, а згодом розмова зайшла про любовні пісні, і він згадав той день, коли Імператорський палац залишала чарівна жриця храму Ісе. А Ґендзі, нічого не приховуючи, розповів йому про сумний досвіток у Святилищі на рівнині, коли попрощався з Рокудзьо.
А тим часом на небо нарешті виплив місяць двадцятого дня, і навколо стало так гарно, що Імператор мовив: «Ох, і хотілося б послухати музику в такий вечір!..[239]» — «Сьогодні ввечері Імператриця-дружина[240] залишає палац, і я думаю відвідати її. Покійний батько заповів мені допомагати їй, тим паче що інших покровителів вона не має, але дуже вболіває за свого сина, принца-спадкоємця», — сказав Ґендзі.
«Батько також заповідав мені опікати принца-спадкоємця, як рідного сина, і я про це ніколи не забуваю, але не знаю, чи зможу зробити для нього щось особливе, бо він уже прекрасно володіє пензлем, та й в інших справах показує рідкісні в його віці обдарування, ніби тим самим надолужуючи їхню нестачу
