Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
і поза смертю нічого немає.
Є надія,
що все буде так,
як ми захочемо,
і впевненість,
що все сталося так,
як ми хотіли.
Ах, який у неї
гіркий, невагомий голос.
Ах, який у неї
неможливий,
нерозбірливий почерк.
Таким почерком добре
підписувати смертні вироки:
ніхто нічого не виконає,
ніхто ні про що не здогадається.
+ + +
Вона любить ходити босоніж і спати на животі,
щоби краще чути, як нафта рухається під землею,
як народжуються дерева в темряві й пустоті
і вода, підіймаючись, перетікає просто під нею.
Вона знає в цьому місті адреси всіх прохідних дворів
і маршрути квартирних злодіїв між підвалами та дахами,
вона вміє ловити повітряних зміїв і дирижаблі без якорів
з вуличними вартовими й повітряними пастухами.
І кожен підліток хотів би впіймати її за плече,
знаючи, що вона все одно втече,
ловлячи лише рештки її тепла,
не вірячи, що вона справді тут щойно була.
І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,
з надією, що вона буде снитись йому,
з певністю, що вона забуде його ім'я,
не розуміючи,
ким їй насправді
доводжусь я.
Тому що вона любить гріти долоні в сховах чужих кишень,
і знає кожного контролера в нічних трамваях,
і вітається з ними щоразу для того лишень,
аби порушити їхню самотність, що до ранку триває.
Адже кожен загублений контролер,
прикутий до власних страхів, мов до галер,
роздає безнадійно квитки, дивиться у вікно —
де вона, ця пасажирка, якій все одно,
на якій зупинці сходити у пітьму,
за яку нещасну любов жаліти себе саму,
за якими втратами шкодувати, за якими ні,
якими саме словами розповідати все це мені.
+ + +
Її вітчим був ще тим диваком —
працював у в'єтнамців садівником,
доглядав дерева, які й без нього росли
на передмісті, за фабрикою, серед імли,
рахував гілки, як зека рахують роки,
полював на лисиць,
псів годував із руки.
Всі вважали його божевільним, навіть вона
говорила: адже я вважаю так не одна,
адже я люблю його, адже він потрібен мені,
то чому ж він постійно ховається між дерев, у тіні,
чому, коли виходить на сонце, в нього така хода,
ніби він знає,
звідки прийде біда.
Господарі не пам'ятали, як його справжнє ім'я,
його не впізнавали знайомі, від нього відмовилася сім'я,
ним лякали дітей, які не боялися все одно,
вибігали за ним на залізничне старе полотно
і витягали яйця з пташиних гнізд, коли він хворів,
ніби викручували лампочки з вуличних ліхтарів.
Я бачив його лише раз, восени,
Помітив, як він ішов, здалеку, зі спини,
брів собі в сутінках, розлякуючи зірки,
тягнув на плечах драбину, аби обрізати гілки.
Постава його була покірна, а втома проста.
Я думаю, так Ісус ніс на собі хреста.
Я тоді ще подумав — добре йому іти,
Знаючи, що робити, не помічаючи пустоти,
пам'ятаючи все, що було, приймаючи все, що є,
чітко собі уявляючи майбутнє своє,
вірячи, що нічого не зміниться,
здогадуючись, що ніхто не втече,
підставляючи під драбину щоразу інше плече.
Я сказав йому вслід:
роби те, що маєш робити, роби,
робота — лише частина нашої боротьби,
віра — лише пісок у підмурівку років,
дерева насправді ніколи не виростуть без садівників.
+ + +
— Як добре, — думає він, — що я для неї помер,
добре, що вона забула моє ім'я,
добре, що все це сталося саме тепер,
добре, що при цьому всьому не був присутній я.
Добре, що вона вирішила все за нас,
що я не мусив переконувати її не робити дурниць,
не мусив спостерігати, як вона вагається раз у раз,
не мусив при цьому бачити її темних зіниць.
Тепер головне — зникнути, вибравши вірний маршрут,
головне — не повертатись туди, де раніше жив,
головне — не підходити близько до знайомих споруд,
не лякати знайомих, не розчаровувати чужих,
не забрідати до їхніх снів, не торкатись їхніх речей,
не гортати їхніх книг, не пити їхнє вино,
не чути їхнього дихання, не бачити їхніх очей,
не відчувати того, що вони самі не відчувають давно,
Добре, що можна тепер вилітати крізь комини,
проходити крізь вогонь, падати у траву,
відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,
помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.
Добре, що смерть не належить ні до надбань, ні до втрат,
добре, що нас не зраджують наші сліди,
що нічого не можна повернути назад,
і нічого не можна втратити назавжди.
Що було? —
зелене тепло,
вечірнього неба
помаранчеве тло.
Золоті місяці,
блакитні риби в ріці,
чорні тіні
на її лиці.
+ + +
Що робити зі священиками?
Вони, мов худобу, випасають свої церкви,
пускають їх у смарагдову траву, дивляться,
як церкви важко лягають у річковий мул,
ховаючись від червневого сонця.
Ходять за церквами, виганяючи їх із чужої
пшениці, завертають додому, туди, де
запалюється вогонь вечірніх обійсть.
Сплять на мішках і книгах, слухаючи сонне дихання тварин,
уві сні згадуючи обличчя жінок, що приходили
й розповідали про найпотаємніші гріхи,
питались поради, чекали на прощення.
Що він може тобі порадити?
Все його життя — випасання луни,
пошук пасовищ і ночівля під чорним небом.
Можеш співати з ним разом, можеш
спати поруч із ним, накрившись піхотинським плащем,
можеш гріти на вогнищі мокрий одяг,
прати в ріці свої сорочки,
які він готовий вивішувати в церкві, як плащаниці.
Що робити з атеїстами?
Вони говорять — насправді я вірю, вірю в усе, що
було сказано, але ніколи й нізащо, за жодних обставин,
в жодному разі в цьому не признаюся, тому що це моя справа,
і стосується вона лише мене. І хай він сто разів при цьому
ображається й погрожує, гнівається й відвертається на
своєму розп'ятті,
все одно — куди він без мене? Що він робитиме сам?
Він мусить боротися за мою присутність,
приречений битися за моє спасіння,
не може не рахуватися з моїми сумнівами, з моєю
непослідовністю, з моєю щирістю.
Що робити з тобою? Можеш співати разом із нами,
ставати з нами в коло, класти руки нам на плечі:
ми єдині в нашому співі,
єдині в нашій любові,
в нашій самотності,
в нашому розчаруванні.
То
