Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

на повернення всіх, кого ти знав і кого любив. Ріка принесе всі чуті тобою інтонації, ріка збереже все залишене при берегах тепло, ріки вміють чекати, вміють починати все від початку. Тому що існує тяглість річища, тяглість потоку, і ніхто не може зупинити всю цю масу вологого світла, весь цей огром тепла й холоду. Мені залишається тільки дочекатись її тут, на березі, і повертатись разом із нею назад, до міста, як повертаються до нього щодня тисячі біженців і заробітчан, мандрівників і прибульців, усі ці бригади найманих чорноробів, котрі тягаються світом, споруджують вежі та в'язниці, але рано чи пізно все одно приходять сюди — на ці береги, під це місячне проміння.

Я подумав, що довго буду тримати в пам’яті запах цієї води, запах глини й трави, запах диму й осені, запах життя, яке ще не скінчилось, і смерті, яка ще не настала. А ось що вона буде згадувати про це все? Чи згадає вона тишу, яка стоїть над нами? Чи згадає вона своє дихання, яке виростає тепер посеред цієї тиші? Адже все залежить від нас. Перш за все — наше бажання бодай щось пам'ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.

Уже коли вона вийшла, коли я підхопив її при березі й допоміг знайти одяг, коли ми повертались назад, до будинку, вона сказала:

— Остання електричка, мабуть, поїхала. У Луки є місце. Залишишся зі мною?

— Ясно, що залишусь, — відповів я.

Підходячи до дому, ми почули музику. Різкі переможні звуки лунали звідкись з-поза яблунь. На подвір'ї було порожньо, усі роз'їхались. Ми пішли на музику. Не доходячи, зупинились під деревами. Коло столу, у траві, стояли стільці. На одному з них сиділа незнайомка, яка чомусь залишилась. Сиділа, відкинувши назад волосся й спокійно поклавши руки на коліна. А перед нею радісно й злісно танцював Лука. Ну, як танцював? Було це щось на зразок поґо — веселі відчайдушні стрибки в небо, відривання від поверхні, спроби застрибнути в темряву. Стрибав Лука високо, хоча давалося йому це тяжко — сорочка його просякла потом, жили на шиї напружились, проте він стрибав і викидав угору руки, стрибав і опускався в мокру траву, скакав під хрипкі звуки з подарованого магнітофона. Була це його улюблена Патті Сміт, яку він слухав завжди, коли мав добрий настрій. Але коли мав поганий настрій, то слухав також її, там де вона говорила, що Ісус помер за чиїсь гріхи, але напевне не за мої. І Лука стрибав, ніби тішачись від усього цього — напевне не за мої, і напевне не за твої, дівчинко, бо які в тебе гріхи, яка в тебе спокута, ми сплатимо всі наші борги, ми домовимося з усіма митарями цього світу, ми розрахуємося за все, до останнього слова, до останнього видиху.

А вона сиділа й уважно на нього дивилася. Слухала його, не відводячи погляду, кивала головою, з усім погоджуючись. Не озиваючись до нього, не спиняючи. Чекаючи, скільки треба.

Частина друга

Уточнення та узагальнення

+ + +

Ще нічого немає. Зелена ніч,

і в кожної тиші міра своя.

І знаючи, скільки потрібно сторіч,

щоби з'явилась найперша річ,

він вимовляє її ім'я.

Немов відчиняє нічне вікно

і ловить напружено кожен рух,

сподіваючись на щось все одно,

і небуття важке полотно

покірно дається йому до рук.

І все, що буде з ними тепер —

гольфстріми, айсберги мертвих морів,

щоденний рух повітряних сфер,

спів кашалотів і крик химер,

поява запахів і кольорів,

коріння трав і листя дерев,

озерні льоди і пташиний свист,

руди і вугілля натруджений трем,

слухняних тварин шепіт і рев,

жага лунких торговельних міст,

вогонь, що спалює кораблі,

смерть на темних шовках знамен,

згаслі зірки на високому тлі,

тихі мерці в літній землі,

кров, ніби лава в покладах вен:

прийде все, що мало прийти,

і зникне все, що колись було,

як мито за явлені їм світи,

за голос із домішками темноти,

за видих у вивільнене тепло.

І знаючи все, що чекає на них,

він все ж вимовляє її ім'я,

зіткане з приголосних і гірких голосних,

доки йому підступає до ніг

ніжності сутінковий сніг,

любові смарагдова течія.

+ + +

Марат помер уві сні.

На початку березня, навесні.

Коли тануть сніги

і ріки лишають свої береги,

як діти лишають батьківські доми

після тяжкої зими.

Марат тренувався на «Спартаку».

Мав техніку — вивірену і тривку,

мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем,

був, мабуть, справді найкращим бійцем

у напівсередній вазі,

носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

Імам говорив, стоячи над ним:

«Пророк, — говорив, — ніколи не був сумним.

Пророк знав: зло зжирає зло.

Буде так, як буде. Завжди так і було.

Ось і Марат матиме що сказати про кожну з власних провин.

Пророк і вигадав пневмонію

для таких, як він».

Маратова мама мовчала в кутку.

Маратів брат слухав молитву гірку.

А коли імам поклав долоню

йому на плече худе

і сказав:

«Усе, що зникає, знову колись зійде», —

«Ніщо не зникає, — відповів йому брат. —

Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

Я знаю, чому він помер.

Щоранку він бився проти своїх химер.

Щодня він збивав у кров кулаки.

Щовечора він відчував, як згасають над ним зірки.

Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.

Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

Як може зникнути те, що є?

Що з ним робитиме той, хто все нам дає?

Зникнути може хіба що страх.

Решта лишається в нас — молодших братах,

які розбивають собі серця,

стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.

Він був молодший на рік.

Марата вважав головним.

Всюди ходив за ним.

Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,

і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.

Падав із темних небес до ніг.

Імам ішов попереду, ніби мара.

Рання весна на цвинтарі — не найкраща пора.

Жінки починали плакати, а чоловіки

відчували, як тихо згасають над ними зірки.

+ + +

Бої без правил — заробіток святих,

коли суддя щось кричить і натовп затих.

І молоді апостоли б'ються

проти місцевих,

себто проти чужих.

І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,

і виштовхують в коло, ніби у води ріки,

і проти нього стоїть юний вантажник,