Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Усі на якусь мить принишкли, не знаючи, як реагувати на почуте. Аж тут із дому вийшла Маргарита, несучи дві великі тарілки з приготованою рибою, і це повернуло всіх у добрий гумор, і всі знову заговорили, коментуючи, заперечуючи або, навпаки, підтримуючи все те, про що тут щойно розводився Боб. І дядь Саша кричав, що так і є, що всюди люди, що немає за великим рахунком жодної різниці, з ким ділити надію та вино — із суринамкою чи з ефіопкою. Хоча з ефіопкою все-таки краще. А Марина тихим голосом заперечувала йому й говорила, що головне — це родина, а все, що робиться поза родиною, може робитися й без нашої участі. Паша Чингачгук із нею погоджувався, а Kipa заперечливо хитала головою й розповідала про зради, які ми схильні чинити, і забуття, яке нас часто охоплює. І Алка теж підхопила про забуття, але сказала, що жодне забуття нічого не важить проти справжньої закоханості.
— Правильно, — відповів на це раптом Лука, що весь цей час мовчав, прислуховуючись до інших.
Усі враз замовкли, згадавши, що їх тут, власне, зібрало. Було затишно й урочисто. Світло з веранди губилося серед листя, вихоплювало важкі чоловічі руки й тихі жіночі обличчя. Лука сидів у кінці столу, тіні робили риси його обличчя гострими, а зморшки глибокими. У бороді криваво темніли краплі вина. Ліворуч від нього сидів Іван, праворуч — Зураб. Слухали, не дивлячись на нього. А Лука дочекався загальної тиші й продовжив:
— Це дуже вірно — те, що ти сказала. Забуття взагалі нічого не важить. І смерть нічого не важить.
— Смерті немає! — упевнено викрикнув Саша Цой.
— Смерть є, — не погодився з ним Лука. — І ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас. Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ну справді, смішно не приймати місячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати як даність і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу, — це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає. Знаходити її — радість, втрачати її — прикрість і нещастя. Ми всі живемо в цьому дивному місті, ми всі тут лишились, ми всі рано чи пізно до нього повертаємось. І живемо, носячи в собі цю любов, ніби провину, ніби пам'ять, що вміщує в собі весь наш досвід, усі наші знання. І ця присутність її в нашому диханні, на наших піднебіннях є чи не найбільшою інтригою в нашому житті. Щоранку я прокидаюсь і згадую всіх тих жінок, з якими мені трапилося перетинатись і мати справу. Веселих і занепокоєних, безтурботних і безпорадних, незайманих і вагітних. Мені здається, що найважливішим для мене завжди було саме спілкування з ними, можливість чи неможливість ділитися з ними своєю закоханістю, усією своєю любов'ю. Все інше так чи інакше виникало внаслідок цієї закоханості, а отже, не мало за великим рахунком жодної ваги, жодного сенсу. Тому й говорити про все інше немає жодного сенсу. І ось тепер, — завершив Лука, — після всього того, що я вам сказав, ви всі мусите йти купатися!
Усі так і зробили. І галасливою юрбою почали вибиратися між дерев, дякуючи господареві за такі мудрі, хоча й дещо патетичні слова. І хтось ніс із собою вино, а хтось вмикав ліхтарики на мобільних, аби знайти стежку й спуститися до берега. Вона теж підвелась із-за столу й почала збирати порожні тарілки.
— Ходімо? — покликав я її.
— Іди з усіма, — легко відмахнулась вона. — Я допоможу тут і підійду пізніше.
Я почекав, розвернувся й пішов у темряву. Перейшов вулицю, пройшов під деревами, вийшов до ріки. Берегом розкидано було одяг і порожні пляшки, а з глибини вечірнього повітря, звідкись із чорного вогкого простору, чулися сміх і вереск, і веселий плескіт води, і впевнені змахи рук, що вигрібали посеред течії. Жіночі тіла срібно відсвічували під місячним промінням, і від п'яних вигуків ставало тепло й радісно. Я пізнавав їх, стоячи на березі, озивався до них, кричав їм просто в чорноту. Вони відповідали звідти, то наближаючись, то знову відпливаючи до протилежного берега. Так, ніби ріка приносила сюди з міста всі знайомі мені голоси, весь сміх, всі співи. Від цього виникало почуття спокою та впевненості, адже все було тут, поруч, на відстані кількох кроків. І жодним чином це не могло зникнути, ніколи це не могло завершитись, скільки б я тут не стояв, скільки б часу не минуло.
Але поволі вони вибирались на берег, хтось швидко підхоплював одяг і натягував його на мокре тіло, хтось обтирався завбачливо принесеними рушниками, а хтось просто прикладався до пляшок, у яких іще щось лишалося, хапав одяг — добре, якщо свій, — і брів назад на подвір'я, на світло. Вечір був пізній. Я чув, що хтось прощається з господарем, хтось починає співати, у жіночих голосах з'явилась гіркота, у чоловічих — вогонь. Автівки від'їздили, голоси замовкали. Ставало тихо. Ставало все більше місяця, все більше прохолоди.
Я зовсім не почув, як вона підійшла. Просто з'явилася мені з-за спини, легко торкнулась плеча, ну що, — спитала, — що ти тут стоїш? Я не відразу знайшов, що відповісти, а вона скинула із себе позичену в когось куртку, стягнула светр, стягнула кросівки, якийсь час возилася з комбінезоном, але зрештою скинула його теж. Скинула футболку, на якусь мить завагалась, але білизну теж кинула зверху на теплий ще одяг. Боязко намацуючи дно, ступила у воду. Потім весело зойкнула, пірнула, попливла.
— Ей, — крикнула з темряви, — що ж ти не йдеш?
— Пливи-пливи, — відповів я їй. — Я твої речі постережу.
— Як хочеш, — відповіла вона.
Я подумав, як це добре, що я зрештою тут опинився — на цьому березі, при цій воді. Стояти й спостерігати, як вона роздягається й заходить у ріку, знати, що до будь-якої ріки можна насправді входити безкінечно. Можна безкінечно довго триматися вологи, що тебе охоплює, можна безкінечно довго очікувати
