Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Добре, йди. Якщо погано себе почуваєш…
Ніхто на світі не зміг би впевнено сказати, прикидається Стервожер — чи йому насправді погано. Опустившись на підлогу, обіймаючи ногу, скулившись над нею, як над хворою дитиною, він тихо розгойдувався, наспівуючи крізь зуби. Ральф почекав, роздумуючи, чи не треба запропонувати свою допомогу. Але потім знизав плечима й пішов далі по коридору.
Коридор був порожній. За дверима класів монотонно гули вчительські голоси. Десь жебоніла вода.
Птахи... Треба було все ж таки послухати пісню. Яку вони начебто щойно закінчили розучувати. Тепер він уже ніяк не зможе дізнатися, чи була вона насправді, чи її придумав Ангел. Хоча, могло статися, що під натхненне диригування окільцьованих рук Стервожера вони би закрили очі та відкрили роти, їхній беззвучний спів тривав би й тривав, доводячи їх до екстазу... А він і не знав би, як на нього реагувати.
Ральф зупинився, дивлячись на стіну.
По ній тягнувся ланцюжок недбалих слідів чорного кольору. Він ішов знизу вгору й переходив на стелю, а звідти спускався по протилежній стіні. Хтось довго працював, витворюючи слід «людини-мухи». А може, хтось навчився ходити по стелі.
Фазан у четвертій. Похресник Сфінкса. Це Ральфові нічого не говорило. Фазанів він знав погано. Вовк і Помпей. Коли Стервожер згадав про Вовка, в нього заболіла нога. Помпей... Стрибнув у яму, яку викопав сам... Бо помилився? А може, порушив Закон? Суцільні загадки. Одначе більшого Ральф вимагати не міг. Стервожер не був стукачем. Він розповідав лише про те, про що Ральф дізнався б і так. Від того ж Акули. Проте сказане Стервожером було важливіше. На відміну від Акули, він знав, про що говорив, і давав шанс розгадати свої слова.
Це стало для них таємною грою, в якій Стервожер виявився його союзником, єдиним на весь Дім. Усе, що зміг зробити Великий Птах на знак подяки за ніч, проведену в кімнаті Ральфа, — ніч дворічної давності, прелюдією до якої стала спроба Стервожера згризти вщент стіни лазарета і зжерти його мешканців. Вона повинна була закінчитися в божевільні, але закінчилася в кімнаті в Ральфа.
На згадку про цю ніч Ральфові залишився закривавлений рушник, яким він порвав Стервожерові рот, затикаючи його виття. Ральф був занадто зайнятий, щоби думати про щось іще, окрім як зберегти цілими свої руки, але коли у відчинені вікна Птахові відповіла третя, він зрозумів, що це поминальний плач. Рушник і покусана оббивка дивана. Сліди зубів Великого Птаха. Коли він заплакав, Ральф його відпустив, і решту ночі Стервожер ридав, упершись горбатим носом у диванну подушку, а Ральф дивився на нього й чекав. Мовчки чекав. І не робив спроб заспокоїти. На світанку Стервожер встав, опухлий та почорнілий, дошкутильгав до душу й простояв під ним до дзвінка на підйом. А потім пішов. Ранок Ральф провів у лазареті з Птахами, розбираючи розгром, що його вчинив Стервожер напередодні. Ватажок третьої не з’являвся ніде три дні, а на четвертий прийшов у їдальню в траурі — й відтоді не знімав своєї жалоби. Мало які його риси могли викликати захоплення, але він ніколи не забував тих, кому чимось завдячував. Так почалася їхня гра «Відгадай, що я мав на увазі, якщо ти такий розумний» — і Ральф знав, що в ній він завжди отримає підказку. Нехай незрозумілу, чимось подібну на загадки стін, але все-таки підказку. Крім того, Стервожер говорив коротко і, на відміну від стін, не висловлювався віршами.
Він назвав Помпея самогубцем. Помпей викопав собі яму і стрибнув у неї, як наслідок, отримавши колену рану. Не дуже нагадує самогубство. Занадто алегорично. Ще не вірші, але близько до того.
Із Лордом доведеться розбиратися окремо. З ним і з його матір’ю. Яка ніколи не взяла б додому свого занадто дорослого сина. Значить, не додому, а кудись іще. Цікаво, куди?
Найнеприємніше, звичайно, — це Вовк. Коли мова зайшла про його смерть, Птах не дав навіть найтуманнішої підказки.
І саме тоді в нього розболілася нога. Випадково? Наскільки Ральф знав Стервожера, у того нічого не відбувалося випадково. А витерпіти раптовий біль Птах був спроможний, не кліпнувши оком. Вовк був із тих, хто міняв реальність... Одним із найсильніших. Претендентом. Може, саме в цьому — розгадка?
Тьмяні лампи вижовтили коридор. Назустріч шкутильгав Шериф — саме він пестував і залякував другу. Такий же Щур, тільки старший та крупніший.
— Ого! — Шериф підморгнув з-під козирка бейсболки й розплився в усмішці. — Привіт, брате! Якого хріна ти повернувся в це болото?
Ральф на ходу зобразив подив і радість від зустрічі з колегою й зачепив долонею його долоню:
— Скучив за тобою, напевно.
Шериф вибухнув схлипами реготу й щез у дверях другої, не перестаючи порохкувати. Грубий, як кабель, хвіст втягнувся за ним, зачіпаючи Щурів, які порозступалися... Щури хихотіли, розгойдувались і потирали долоні.
На дверях своєї кімнати Ральф виявив записку, пришпилену кнопкою: «Я ображений. Міг би й зайти». Підпису не було, але почерк Акули він упізнав одразу. Зішкрібши кнопку, Ральф застромив записку в кишеню та пішов до директора. Акула чекав його в неробочій частині кабінету, потопаючи в низенькому кріслі з оббивкою в синьо-жовті квіточки. Коліна — вище грудей, ніс утуплений в екран телевізора. Скоса зиркнувши на Ральфа плямистим оком, він тицьнув на сусіднє крісло:
— З приїздом.
Ральф сів, відразу провалившись по самі груди. Вигляд Акули красномовно свідчив про швидке закінчення робочого дня.
— Я зараз відчалюю, — підтвердив Акула, всмоктав прозору рідину зі склянки, ігноруючи соломинку, і втупився в Ральфа. — Нема чого тут сидіти до кінця уроків. У цьому немає жодного сенсу. Ось ти бачиш у цьому сенс? Ні. І ніхто не бачить. Але чомусь так прийнято: я повинен тут стирчати до цілковитої знемоги, хоч абсолютно нікому тут не потрібний. Ніхто не постукає, ніхто не зайде, ніхто ні про що не запитає. Ніколи. Але ти сиди. У цьому й полягають обов’язки директора. Я стирчу тут, як пень, з восьмої до четвертої, при цьому я не можу навіть зняти краватку, бо а раптом щось зненацька трапиться! Я повинен бути готовий. Якщо хтось думає, що мені легко, він помиляється. Мені зовсім не легко. З приїздом, дорогий колего. Ти з роками не змінюєшся. Моложавий.
Ральф здивувався:
— П’ять місяців уже вважаються роками?
— Вважаються, — підтвердив Акула. — У важких бойових умовах місяць іде за рік. Загалом ти прогуляв п’ять років і, звичайно, можеш вважати себе звільненим. Я оце не дорікаю. Просто підбиваю підсумки.
— Дякую, — Ральф дивився на екран.
Акула не любив, коли його ігнорували. Він потягнувся за пультом. Екран загас, і Ральф розвернув крісло в бік директора. Директорський палець погойдувався на рівні перенісся:
— Яка тобі належалася відпустка? Двомісячна. Дво-, а не п’яти-. Тебе звільнено. І вже давно. Але, — палець зробив обертальний рух, — ти маєш моє прощення. Чому? Бо я добре до тебе ставлюся. Я розумію, через що ти здимів. А чому я це розумію? Бо я чуйна та всерозуміюча людина...
Ральф розслабився й витягнув ноги. Слухати божевільні промови Акули належало до обов’язків вихователів, для кожного це давно стало чимось звичним. Він думав про Вовка. Про Помпея. Про «яму».
