Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Нерозумні — *
Логи — +
Книга друга. Шакалячий восьмиденник
«Побіжний погляд на графіті»
Ви дому не потрібні — то навіщо ви опускаєтеся так низько й потребуєте його — йдіть — їдьте — далеко-далеко від дому.
Боб Ділан. Тарантул
Він піднявся сходами й зайшов у коридор, знаючи, що нікого тут не зустріне. В їдальні гули голоси, тихі, мов дзуміння бджолиного рою в дуплі. Коли воно в дуплі, а ти зовні, і ще не зрозумів, що то за звук, там, у дереві, і що за цяточки миготять навколо, а коли зрозумів, то вже біжиш... Він ішов повільно, сумка відтягувала плече. Двері класів відкриті, порожні кімнати ніби відпочивають перед останніми уроками. Двері класів і спалень іноді розчахувалися раптово, можна було заробити синяк на лобі. Він давно звик ходити по тому боці, де колись були вікна, подалі від дверей. Коли він подумав про це, йому стало смішно.
П’ятнадцять років. За цей час можна було б протоптати стежку, маючи під ногами землю замість паркету. Широку, примітну стежку. Свою власну. Як в оленя. Або...
Тут колись були вікна. І коридор був набагато світліший. Нікому й на думку не спало б їх замуровувати, якби не написи.
На склі не залишалося просвітку. «Вони» вкривали їх написами і потворними малюнками згори до низу, а як тільки шиби відмивали чи то вставляли нові, все починалося спочатку. Жодного дня ці вікна не виглядали по-божому. Таке діялося тільки в цьому коридорі. На першому поверсі не було вікон, які б виходили на вулицю, а на третьому жило дуже багато вихователів. Він добре пам’ятав, як після чергової заміни шиб (за кожним разом сподівалися, що «в них» заговорить совість, але цього так і не сталося) «вони» просто зафарбували новісіньке, сяюче скло чорною фарбою. Він пам’ятав, що пережив тоді вранці, побачивши потворні чорні прямокутники в рамах: він відчув жах, уперше дотямивши, чим були для «них» оці вікна, з якими «вони» так по-варварському обійшлися, відтак проголосував на загальних зборах за те, щоб їх замурували.
Це не були дитячі пустощі, як можна було подумати спочатку, хоча вже тоді можна було про дещо здогадатися, адже в спальнях і в класах такого не робили. Але тільки побачивши чорні шиби, він зрозумів, наскільки його підопічні бояться цих вікон, як «вони» їх ненавидять. Вікна в Зовнішність...
Тепер він ішов по тому боці, де вікна колись були, але де їх більше не було, від чого коридор став занадто темним, — та навряд чи хтось у Домі пам’ятав, що раніше він був інакшим.
Після історії з вікнами він багато зрозумів. Він був молодий, йому хотілося поділитися своїми побоюваннями з ким-небудь. Із кимось старшим і досвідченішим, ніж сам він. Тепер він не став би цього робити, але тоді це здавалося нормальним. Той раз став єдиним, першим і останнім. Більше він не намагався розмовляти з ким-небудь про те, що відчував.
Вони закрилися з того боку, який виходив на вулицю. Інша сторона Дому, з двору, їх не турбувала, хоча подвір’я відкривало зовнішність не гірше, ніж вулиця. Але двір, будинки, які було видно з двору, пустирище й усе, що до нього прилягало, вони прийняли та включили у свій світ. Для цього не довелося обносити подвір’я бетонною огорожею: огорожею стали самі будинки. З іншого боку цього не було. «Вони намагаються викреслити все». Він пам’ятав свої слова, хоча вимовив їх давно. «Усе, крім себе та своєї території. Вони не бажають знати нічого, крім того, що — Дім. Це небезпечно». Лось засміявся і сказав, що він, Ральф, перебільшує.
«Вони чудово знають, що таке зовнішність та як вона виглядає. Вони щороку виїжджають у літні санаторії. Вони з задоволенням дивляться фільми».
Він зрозумів, що не зможе цього пояснити ніколи. Небезпека полягала не в незнанні. Вона полягала в самому цьому слові «зовнішність», ними придуманому. Вони вирішили: Дім — це Дім, а зовнішність — це не те, в чому знаходиться Дім, а дещо цілком інше. Ніхто нічого не зрозумів. Ніхто нічого не відчув, дивлячись на чорні шиби. І тільки він єдиний злякався, коли його зачинили в пастці, позбавивши змоги бачити те, чого не бажали бачити вони. Лось був найрозумнішим, але навіть він їх не розумів. Бідні діти,
