Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— А хто зрозуміє мене? Ніхто. Я самотній, усіма покинутий чоловік. Мій підлеглий повертається після піврічної відсутності, але навіть не заходить привітатися. І я пишу йому записки! «Приходь!» — пишу я. І лише тоді він приходить. Яким словом окреслити все це? Тільки одним. Лайно! Усе навколо — оце ось, власне, лайно.

— Вибач, — перебив його Ральф. — Та я ж і без записки зайшов би...

— Коли? — плямисті очі Акули обурено спалахнули. — Завтра? Післязавтра? Я вимагаю шанобливого ставлення. Або забирайтеся всі до біса. Я тут господар! Так чи не так? — Директор замовк, важко зітхаючи в склянку.

Ральф непомітно подивився на годинник. До кінця останнього уроку залишалося менше ніж двадцять хвилин, а йому хотілося встигнути в шосту до того, як Пси розбіжаться по всьому Дому. Значить, як тільки вийде вчитель.

— Ти, — Акула поставив склянку на підлогу й понуро обвиснув у кріслі, — найбільш вартісний вихователь у цій дірі... Усе покинув і втік на Велику Землю. Залишив нас на поталу, на різню, а сам утік.

— Ніхто нікого не збирається різати.

— Це ти так кажеш, — скрипучий голос Акули ніби засипав вуха м’яким піском. — Тільки ти так кажеш. — Він понюхав свою долоню й насупився.

Ральф терпляче чекав. Директор не був п’яний. Він перебував у стані, який декотрі некоректні вихователі називали «місячними». Сперечатися з ним зараз не мало сенсу.

— Я дуже хворий, — заявив раптом Акула, пильно дивлячись Ральфові в очі. — Ніхто не вірить, але скоро всі переконаються.

Ральф зобразив стурбованість:

— Що за хвороба?

— Рак, — похмуро сказав Акула. — Так я вважаю.

— Треба перевіритися. Це серйозно.

— Не треба. Невідання — це краще. Якщо мене вб’ють, я уникну довгої та болісної смерті. Це втішає. Але зовсім трохи.

— Убити теж можна по-різному.

Акула здригнувся.

— Що ж. А ще можна наговорити хворій людині всякої негіді, замість спробувати її розрадити.

Акула посидів — із виглядом вмираючого, потім поглянув на годинник і нервово заметушився.

— Ох... Сьогодні ж футбол. Чорт! Зовсім з голови вилетіло! — він підхопився й оглянув кабінет. — Усе вимкнено. Залишилося світло. І двері.

Понишпорив по кишенях.

— Пообідаєш зі мною?

— Ні. Дуже втомився з дороги. Мабуть, ляжу спати.

Узявши простягнуті йому ключі, Ральф вимкнув світло. Акула милувався ним з порога.

— Добре, що ти повернувся. Завтра з самого ранку почнемо ознайомлювати зі справами. Ця п’ятимісячна відпустка тобі ще вилізе боком.

— Не сумніваюся.

Замкнувши двері, Ральф передав зв’язку директорові. Той почав нею бряжчати, відшукуючи ключ від своєї спальні.

— Чому Лорда забрала його мати? — запитав Ральф.

— Уже знаєш, — захоплено видихнув Акула. — Як зав­жди. Допіру приїхав — а вже все знаєш. Я зав­жди казав, що ти не зовсім нормальний. У хорошому сенсі, звичайно.

— Чому вона його забрала?

Акула нарешті знайшов ключ і ретельно відділив його від зв’язки, щоби не переплутати з іншими.

— Втратила довіру. Ми погано наглядали за її хлопцем. Так вона висловилася. І що йому шкодить тутешній клімат. Гарна жінка. З нею важко сперечатися. А я навіть не намагався.

— Вона його додому взяла?

— Не знаю. Це не моя справа. Я не питав.

— Вона могла поміняти школу... Якщо її не влаштовувала тутешня.

Біля їдальні їх оглушив пронизливий дзвінок. Ральф мимоволі поморщився. Акула подивився на нього з презирством, як досвідчений морський вовк на когось, хто пішов на пенсію, а відтак втратив форму моряка.

— Розслабився, — констатував він. — Зледащів! А я ж бо ставлю тебе за приклад молодим.

Не перестаючи бурчати, він піднявся по сходах. Ральф постояв на майданчику, дивлячись йому вслід, і повернувся в коридор.

У шостій ніколи не бувало тихо. Навіть коли всі мовчали, вухо вловлювало ледь чутне гудіння, подібне на роботу захованого в стіні двигуна.

Той-таки невидимий бджолиний рій...

Він увійшов, і голоси замовкли. Пси загасили плювками сигарети в долонях, попадали з підвіконь, відкотилися до стільців і спробували ввімкнути тишу. Тоді він почув застінний гул: шепіт їхніх думок, який не вимикався ніколи, бо їх було занадто багато. Пісню шостої кімнати. Вони були яскраво вдягнені — не як Щури, але близько до того; око хапало сплески червоних сорочок і смарагдових светрів, але стіни класу сочилися блякло-сірим пластиліном, замикаючи Псів у непроникний прямокутник, що не пропускав повітря, і вікна здавалися ілюстраціями, приклеєними до цієї сірої маси. Зачинивши за собою двері, він відразу відчув, що в цьому вакуумі важко дихати й рухатися, що стеля нависає занадто низько, а стіни зсуваються, зливаючись із підлогою та стелею, і тиснуть гумовою сірістю... в якій можна загрузнути, наче комаха, і коли ввійде хто-небудь інший, ти вже будеш її частиною, розписом, що зливається з іншими закарлючками, мертвим експонатом шостої.

— Я хочу поговорити з новим ватажком, — сказав він. Почекав, поки стихне кашель тих, котрі похлинулися димом, і додав: — Або з тим, хто себе ним вважає.

Вони завовтузилися, опускаючи очі. Усі в нашийниках — справжніх і саморобних, шкіряних, всіяних шипами й кнопками, розшитих пацьорками. Він зрозумів — перш ніж почув відповідь.

Ватажка немає. У шостій тільки ватажок був позбавлений необхідності носити знак своєї належності до зграї, тільки ватажок міг ходити з голою шиєю. Звичайно, нашийник міг бути маскуванням — ховаючи ватажка, який не бажав себе виявляти. Але ніхто з Псів навіть мигцем не подивився на іншого, ні на кому не зосередилася загальна увага. Людини, яка зайняла місце покійного Помпея, серед них не було.

Вони щулилися, втискаючи голови в плечі, й розглядали свої долоні, неначе соромлячись чогось. Того, що серед них не знайшлося нікого, хто міг би стати головним? Свого обезголовлення? Своєї втрати?

— Ватажка немає, — сказав хтось із задніх рядів. — Ми ще не вибрали.

— Коли помер Помпей? — запитав Ральф.

— Місяць тому, — відповів довговидий Лавр в окулярах. — Трохи менше, ніж місяць.

— І досі нікого не вибрали?

Пси пригнулися, демонструючи потилиці, приховуючи щось, чого соромилися, що завдавало їм болю. Нечутний гул у стінах посилився. Стіни поповзли на Ральфа, затуляючи від нього шосту, але поки ця слизька сіра завіса змикалася, він встиг вловити:

Жовте світло захищених сіткою ламп спортзалу, масляниста зелень підлоги, розмальованої колами, крик... Темна фігура забилася на підлозі, розбризкуючи кров... І тут же стіни зімкнулися, замазуючи уламки видінь сірим, знебарвлюючи їх і стираючи. Він побачив досить багато, щоб зрозуміти: хай там що трапилося з Помпеєм, але вони при цьому були присутні всією зграєю, і спогад про побачене, обсмоктаний до гіркої їді на язиках, не давав їм спокою. У ньому чаїлися їхній біль і страх перед кимось, про кого він поки що не мав уявлення. Вони були занадто закриті, занадто опиралися його спробам зрозуміти щось іще.

Зграї будувалися за принципом драбини. Кожен щабель — жива душа. Ламався верхній — першим ставав попередній. На місці обезголовленої піраміди тут же виростала нова верхівка. Так було зав­жди й у всіх, крім Фазанів.