Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

захисні обереги, такі, щоби кожен був на щось окреме, а не збірні, на всі випадки життя. Люблю сушити кропиву й часник, а потім додавати їх у все підряд. Люблю намазати долоні емульсією, а потім привселюдно її віддирати. Люблю окуляри від сонця. Маски, парасольки, старовинні меблі з фіглями, мідні тази, плетені стільці, старі листівки, грамофони, пацьорки та прикраси з них, морди трицерапторів, жовті кульбабки з жовтогарячою серединкою, підталих сніговиків, яким відпали носи-морквини, потаємні ходи, схеми евакуації з будівлі при пожежній тривозі; люблю, нервуючи, сидіти в черзі під лікарським кабінетом, люблю іноді заверещати так, щоб усім стало погано, люблю вві сні закинути на кого-небудь, хто лежить поруч, руку або ногу, люблю розчухувати комарині укуси й передбачати погоду, зберігати дрібні предмети за вухами, отримувати листи, розкладати пасьянси, курити чужі сигарети, порпатися в старих паперах і фотографіях, люблю знайти щось, що втратив так давно, що вже аж забув, навіщо воно було потрібне, люблю, коли мене дуже люб­лять і коли я остання надія довколишніх, люблю свої руки — вони красиві, люблю їхати куди-небудь у темряві з ліх­тариком, люблю перетворювати одне на інше, щось до чогось приклеювати й приєднувати, а потім дивуватися, що воно працює. Люблю готувати неїстівне та їстівне, змішувати різні напої, смаки та запахи, люблю лікувати друзів від гикавки переляком. Я занадто багато всього люблю, перераховувати можна нескінченно.

А не люблю я годинники.

Будь-які.

З причин, які обтяжливо перераховувати. І тому я цього не робитиму.

Сьогодні в Дім повернувся Ральф. Людина-загадка, своєрідний релікт. Єдиний свідок минулих епох з-поміж вихователів. Я не сказав би, що ми за ним жахливо тужили, але все-таки з ним якось цікавіше, ніж без нього. Ті, котрі прибули в Дім упродовж останніх трьох років, зворушливо його бояться, що створює неповторну атмосферу, коли він ходить коридорами. Атмосферу трепету. Та що вже там розмінюватися на дрібниці. Це наш Дарт Вейдер. Весь у чорному, страшний і незбагненний, тільки без хрипучого шолома. Не встиг Ральф повернутися, як жити стало веселіше.

Новину приніс, звичайно, Лері. Перед останнім уроком. Ми не встигли нічого обговорити — урок якраз почався — тож довелося тихо перетравлювати її до дзвінка. Зате потім закрутилося. Кожні п’ять хвилин до класу заскакував хтось із черговим повідомленням про те, куди перемістився Р Перший. Я запропонував почепити на стіну карту Дому й відзначати його маршрут прапорцями, але ніхто не зголосився допомогти в складанні карти, а креслити її самому — зовсім не просто; хто як хто, а я ж то це знаю. Шкода, звичайно. Ральфа така увага до нього могла би приємно вразити. Я був упевнений, що в зв’язку зі своїм поверненням він перебуває в депресії, так що невелике підбадьорювання пішло б йому на користь.

Повернення це було чимось само собою зрозумілим, але розумілося воно вже настільки давно, що всі встигли до цього призвичаїтися, і коли Ральф усе-таки повернувся, зазнали деякого потрясіння. Для нас повернення Ральфа означало, що тепер є кому довідатися хоч що-небудь про Лорда. Тому, виходить, він повернувся більш ніж до речі.

— Ага, — сказав з цього приводу Сфінкс. Це було таке багатозначне «ага», що я жахливо пошкодував, що не сам його вимовив.

Трохи згодом стало зрозуміло, що одним «ага» тут не обійтися. Що треба якось донести це «ага» до Ральфа.

Горбач пропонує послати делегацію з клопотанням. Сфінкс не погоджується, бо це, бачте, буде виглядати дещо загрозливо. Я пропоную послати мене. З цим чомусь не погоджується ніхто. Сфінкс каже, що йти повинен Сліпий, і з цим погоджуються всі, крім Сліпого. Сліпий пропонує послати Грубого з листом, мотивуючи це тим, що в Грубого більше душевності. Мені ця ідея подобається. Я сумніваюся в Сліпому. Тобто в його талантах прохача. Він не та людина, яка зуміє в потрібному місці затремтіти голосом, проявити наполегливість і певне занудство. Я б зумів. І вражений, що зграя, виявляється, неспроможна це оцінити. У крайньому разі придався б і Грубий — безкрилий поштовий голуб, сама невинність і цілковите нерозуміння того, що відбувається, — та вони не хочуть і Грубого. Але ж який був би тонкий хід! І Ральф би розридався в своєму запилюженому кабінеті.

Більшістю голосів ми вибираємо Сліпого.

Тим часом повертається Лері з останніми новинами. Про те, що Р Перший відвідав шосту. Що він і зараз там, і в шостій підозріло тихо. Чи не зжер він Псів цілим скопом?

Їду перевірити.

У коридорі пожвавлення. Логи гасають взад і вперед, перешіптуються й роб­лять страшні очі. Біля дверей шостої затор із підслуховувальників. Які обліпили двері вухами й посиніли від спроб не дихати. Зрозуміло, що туди не пробитися. Трохи розчарований, їду назад. На півдорозі мене мало не збивають з Мустанга Лері та Кінь, що мчать галопом від шостої. Зі­пхнувши нас зі свого шляху і дивом не перекинувши, відцокують із заливчастим іржанням, навіть не помітивши, що перечепилися. Тим більше не помітивши, об що.

Повертаюся якраз на момент проводів Сліпого. Неохоче, з кислим обличчям, він тягне ноги в напрямку кабінету Ральфа. Горбач, Сфінкс і Македонський всіляко підбадьорюють його й напучують, але будь-хто, хто зробить собі клопіт придивитися, побачить, що ватажок не палає ентузіазмом. І якби не бадьоре Сфінксове «ага», яке ще не потьмарилося мені в пам’яті, я був би зовсім занепав духом від такого видовища.

Ймовірно, дещо від моїх сумнівів передається Горбачеві. Тому що, дивлячись услід Сліпому, він каже:

— Може, варто було все ж послати Нанетту?

— Щоб вона засрала Ральфові весь кабінет? — уточнює Сфінкс.

Я кажу, що ще невідомо, що там витворить Сліпий.

— У Сліпого розвинене почуття обов’язку, — відказує мені Сфінкс.

Фраза звучить так офіційно, що ні в кого не виникає бажання посперечатися.

Далі ми просто чекаємо. Я гризу нігті, й на душі робиться дедалі паскудніше. Після вилучення Лорда спільне ліжко зробилося огидно просторим і безлюдним. Куряка не рятує становища. Ні три, ні чотири Куряки його би не врятували.

Емоції Лорда незамінні. Вони робили простір дивовижно насиченим.

Не заповзай на його плед, не дихай на його подушку, не пукай у нього під вухом! Як же круто було все це проробляти, з солодким передчуттям, що йому от-от увірветься терпець — і полетять на всі боки книги, подушки та пір’я! І — дивитися, як полохається Куряка. Тепер полохатися нема чого. Другого такого, як Лорд, у нас немає.

Я виймаю гармошку й виконую три пісні очікування поспіль. Я не люблю чекати, так що пісні очікування — найпохмуріші з-поміж моїх пісень. Більше ніж три навіть я сам не спроможний стерпіти. Людність зазвичай починає розбігатися вже на першій. Цього разу, правда, всі терплять.

Коли терпіти стає зовсім несила, забираю гармошку й беруся за індійські казки. Я часто їх перечитую. Дуже заспокійливе заняття. Найбільше мені в них імпонують закони Карми. «Той, хто в цьому житті образив осла, в наступному сам стане ослом». Не кажучи вже про корів. Украй справедлива система. Ось тільки чим глибше в це поринаєш, тим цікавіше: кого ж у минулому житті образив ти?

На деякий час казки відволікають, а потім я знову починаю нервувати. Ким є Лорд для Ральфа? Ніким. А надто тепер. Чи стане Р Перший обтяжувати себе його