Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Остаточна перевірка завжди єдина — бій. І, незважаючи на всю підготовку, на певність, що встоїмо, за перші три дні під німецькими ударами таки відступили — де на три, де на п’ять, а де й на вісім кілометрів. І тільки вночі на четверту добу змогли нарешті доповісти, що німців перед фронтом армії зупинено повсюди.

На п’ятий день бої поновилися з такою самою запеклістю. Сторонньому оку могло здатися, що відбувається все те ж саме. Але це було не так. Німці ще діяли за наказом, уже починаючи розуміти, що його не виконають.

А вранці шостого дня Серпілін відчув, що тепер ніяка сила не зрушить його армії з місця.

Він чекав і хотів, щоб німці знову пішли на нього і геть вимоталися в марних атаках.

І як минула та ранкова година, коли німці завжди починали наступ, а вони його не почали, і минула ще година, і ще, а вони все не починали, він відчув не полегшення, як це бувало раніше, в інші часи, а досаду, що, власне, була почуттям переваги над ворогом.

А потім перейшли в наступ ми. І на півночі — під Орлом, і на півдні — під Бєлгородом, і там, де стояла в обороні армія Серпіліна. На тому напрямі, де вона йшла, не було великих міст із тих, що в пам’яті у кожного, і вона лише тричі потрапляла в накази верховного головнокомандуючого за взяття населених пунктів, про які, напевно, ті, хто слухав по радіо, тільки з цих наказів і дізнались.

Зате замість великих міст на долю армії випало дуже багато переправ через малі й середні річки, через торф’яні болота й заболочені заплави. Майже завжди, коли наступають на широкому фронті, якась армія суне через отаку глушину, то відстаючи, то обганяючи своїх щасливіших сусідів і забезпечуючи їм своїми діями лаври в наказах.

На війні складається по-всякому. І треба мати такий характер, щоб усвідомити необхідність тієї не всім помітної праці, що її винесла на своїх плечах твоя армія, і не гарячкувати проти сусідів. А коли ширше за свої розмежувальні лінії бачити нездатний, коли до того, що там праворуч і ліворуч у сусідів, байдужий — хоч трава не рости! — виходить, ти ще не командарм, а куркуль з вищою військовою освітою. Звичайно, іноді хочеться в загальному хорі таке соло втнути, щоб усі почули! Але сольних співів на війні тепер мало та й диригенти суворі.

І це добре. Це означає, що вона ввійшла в свої рамки.

Людині, далекій од війни, мабуть, здалося б диким саме поняття: ввійшла чи не ввійшла війна в свої рамки.

Ніби у війни можуть бути якісь там рамки. Але Серпілін думав саме так.

Думки про майбутній літній наступ змусили його згадати про медичну комісію, призначену через десять днів.

Він згадав і помацав ключицю: «Лікарі кажуть, що зрослася добре, краще й не буває. Та й справді, майже не болить. Але рука все ще як чужа».

Він підвівся з ліжка й зробив кілька обережних рухів обома руками, тих самих, які робив на лікувальній гімнастиці. Потім кілька разів стулив і розтулив лівий кулак. Рука все-таки терпла, і в пальцях поколювало.

А загалом він почував себе набагато краще, ніж тоді, коли привезли його сюди. І голова не боліла, і вже не прокидався, як то було на перших порах, по п’ять разів за ніч од виснажливих снів, дуже схожих на життя.

На фронті думав, як то кажуть, про душу, а про тіло не було коли думати. Воно їздило на вілісах, ходило по окопах, сиділо над картами, розмовляло по телефону, двічі на добу поспіхом їло, максимум можливого спало мертвим сном уночі та ще годину чи дві куняло на ходу, хитаючись туди-сюди на вілісі. Виконувало все, що від нього вимагалось, не нагадуючи про себе. Але зате тут, у Архангельському, лікарі зразу наговорили бозна-чого. Ще зовсім недавно, до аварії, думав, що кругом здоровий, а з їхніх слів виходить, що кругом хворий. Сперечатись не став, виконував усе, що веліли: уколи — уколи, ванни — ванни, гімнастика, електролікування — все, що вимагали.

Коли вже кругом хворий, лікуйте що є сили!

Ставлячись до лікування, як до служби, він легше зносив розлуку з армією. Навіть деякі побачення, на які треба було їздити в Москву, одмінив, щоб не заважали лікуванню. З самого початку зробив тільки один виняток для синової дружини, яка у вихідні разом з онукою приїздила до нього в Архангельське після мертвої години.

Він поглянув на годинника і вийшов з кімнати в парк.

Ад’ютант затримувався на п’ятнадцять хвилин. «Що в них там сталося? Може, онука занедужала?» — подумав він і майже в ту ж мить побачив свого ад’ютанта Євстигнєєва, що йшов алеєю до корпусу.

Мабуть, про щось замислившись, Євстигнєєв побачив Серпіліна несподівано для себе, і, коли побачив, на його обличчі був переляк.

— Що в них гам сталося? — спитав Серпілін.

— Ганна Петрівна не приїде… — обличчя в ад’ютанта було все ще перелякане.

— Як це не приїде? Чому?

— Ось вам записка.

Ад’ютант підійшов і простяг Серпіліну затиснуту в кулаці записку.

На половинці аркуша, вирваного з зошита в клітинку, було написано: «Здрастуйте, тату! Пробачте, що я не приїхала. Я не можу до вас приїхати. Соромно дивитися в очі. Анатолій вам усе пояснить. Аня».

— Пояснюй, коли вже тобі доручено. — Серпілін поволі підвів очі од записки, поглянув на ад'ютанта, який все ще стояв перед ним.

Ад’ютант стояв і мовчав. На його округлому, доброму юнацькому обличчі відбилися мука й страх перед тим, що він мав сказати.

— Ну чого мовчиш? — нетерпляче підвищив голос Серпілін, котрий завжди, все життя поспішав дізнатися про погане, якщо все одно мав дізнатись. — Яка там у них біда?

І коли почув у відповідь щось зовсім несподіване, не те, про що думав, то все здалось йому безглуздим: