Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Скільком людям за війну, коли Батюк паленів од гніву, здавалося, що це не просто так, що є на це добре відома причина. А насправді причини тієї в Батюка не було, а галасував він і давав волю своєму норову, бо давно й твердо був переконаний, що все це потрібне в інтересах справи. «Так, — подумав Серпілін, — подивитися б на нього на фронті, який він тепер. Як і в чому змінився? Звичка лаяти людей на всі заставки виходила з моди. Та й менше причин, бо ж більше порядку, і люди дужчі, ніж були досі, чинять опір цьому, бо чим далі, тим менше в них за душею провини й більше гордості. А зрештою все зводиться до того, що краще воюємо».

І, немовби відповідаючи на його думки, Батюк сказав, власне, про те ж саме:

— Коли йшли по Криму, бувало, дивишся у степ і бачиш: непоховані кістки біліють — з сорок першого.

Згадаєш усе, що пережили, і дивуєшся людям: як усе-таки вистояли тоді? І самому собі: як же ти живий лишився після всього, що з тобою було? Дивишся на ті білі кісточки та й думаєш: хто тільки не лаяв тоді і їх, бідолашних, і самого себе за те, що тут відступили, там не втримали!..

А тепер, здається, і воскресив би, і обійняв би, та нема кого… Я в Москві вчора був, мені там пояснили про нове навчання: що з цієї осені в школах хлопців окремо вчитимуть. Не чув?

— Ніби так, — сказав Серпілін.

Він уже чув про це роздільне навчання, і йому здавалося, що коли хлопці вчитимуться окремо від дівчат, то це буде краще для допризовної підготовки, а значить, і для армії. Біль сорок першого року ще й досі ятрив пам’ять: скільки ж їх було тоді, призваних одразу після шкільної лави, готових віддати своє життя, але таких ненавчених, до сліз невмілих, що аж зло на них брало!

— Що ти про це думаєш? — спитав Батюк.

— Радий, що так вирішили — Ех, молоді, — сказав Батюк. — Набралися ми з ними горя на початку війни.

— А не вони з нами? — несподівано для себе спитав Серпілін, який, здавалося, тільки що думав так само, як і Батюк.

— Товаришу генерал-полковник, вам на рентген пора, запізнитесь!

Вони обидва обернулись.

Перед ними стояла зніяковіла медсестра, бо, наздоганяючи, мало не наскочила на них з розгону. Вона була молода, висока, з рожевим обличчям і рожевою шиєю.

— Справді, пора вже йти, — мовив Батюк, відкотивши обшлаг піжами. — Наскочила, скажу тобі, як танк…

Він подивився на її молоде огрядне тіло, яке щільно облягав білий халатик, і сказав з якимось дивним, водночас добрим і грубим зачудуванням:

— Ач яка! І де ми тільки вас після війни подінемо?

Очі в медсестри налилися слізьми. І тому, що обличчя її не встигло змінитися і на ньому все ще лишалася та сполохана усмішка, з якою вона спинилася перед Батюком і Серпіліним, ці сльози були такими несподіваними, як удар у серце, як нагадування про те, що стосувалося їх усіх і чого краще не чіпати словами.

Хто її знає, може, раптом подумала про себе і про те, кого лишить для неї війна.

— Ходімо, — не дивлячись їй у вічі, сказав Батюк. І на ходу обернувся до Серпіліна — Якщо дружина сьогодні не приїде, після вечері ще походимо.

Серпілін кивнув.

Батюк і медсестра йшли поруч по стежці, віддаляючись од нього. Зараз, коли він дивився їм у спину, поруч з кремезним Батюком, що ступав важкою ходою, медсестра здавалася ще вищою й молодшою. «А й справді, що робитимемо з ними по війні?» — подумав Серпілін і згадав, що треба буде від обіду залишити солодке для онуки. У синової дружини сьогодні вихідний, і ад’ютант привезе її з онукою після мертвої години сюди, в Архангельське.

Пообідавши, перед тим як іти до себе відпочивати, Серпілін зупинився у вестибюлі санаторію біля великої, на всю стіну, карти, на якій прапорцями було позначено лінію фронту, в одному місці, на півдні, в Румунії, вона вже кілометрів на сто виступила вперед за державний кордон.

Останніми днями прапорців на карті не пересували: становище лишалося без змін.

Коли й де почнеться наш літній наступ, поки що знала тільки Ставка, але, судячи з деяких ознак, наміри на літо були рішучі. В травневому наказі Сталіна, який Серпілін прочитав ще в госпіталі, були цілком зрозумілі для військової людини відтінки: мова йшла не тільки про те, щоб очистити від ворога всю нашу землю, а й про визволення з неволі братів — поляків і чехословаків. Досить було після цього поглянути на карту, щоб зрозуміти: завдання в майбутніх наступах, кажучи військовою мовою, були поставлені на дуже велику глибину. А коли б не ставили їх, навряд чи Сталін згадав би про поляків і чехословаків.

Серпілін стояв перед картою і, в котрий раз оцінюючи поглядом загальну конфігурацію лінії фронту на Західному напрямі, думав про майбутнє літо.

Німці все ще тримали в своїх руках більшу частину Білорусії і величезним виступом заходили в наше розташування між Полоцьком на півночі і Ковелем на півдні.

Нещодавно утворений за рахунок сусідів новий фронт, до якого ввійшла армія Серпіліна, займав ділянку навпроти Орші, Могильова й Бихова, саме там, де німецький виступ найглибше заходив у паш бік. «Напевне, головних ударів завдаватимуть сусідні фронти, праворуч і ліворуч від нас, а ми опинимося на допоміжному напрямі, — подумав Серпілін. — Припустити щось інше, дивлячись на карту, важко».

Карта була від підлоги до стелі, і той клаптик її, на який уже без Серпіліна вийшла й стала його армія, був дуже маленький — завбільшки з півсірника. Штабні робочі карти брати з собою в госпіталі й санаторії, строго кажучи, не дозволяли навіть командармові. Можна б, звичайно, попросити в Генштабі або посадити на віліс і погнати до себе в армію ад’ютанта й змусити привезти звідти відповідний чистий аркуш, без нанесення на