Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Після обіду Серпілін гак і не заснув.

Згадав про Батюка, а потім обсіли його думки про самого себе, і так пролежав, дивлячись у стелю, до кінця мертвої години.

Здивувався, чому так зрадів Батюк, коли зустрів його.

Мабуть, думав про нього гірше, ніж заслуговував. А чому Батюкові й не зустрітися з тобою по-доброму? Своїх критичних думок про нього начальству ти не доповідав — до цього не привчився, — а допомагав йому всім, на що був здатний. І тим, як виконував при ньому обов’язки начальника штабу, і тим, що, коли вимагала справа, сперечався з ним і схиляв до рішень, які вважав правильними, і навіть тим, що, бувало, робив по-своєму, в межах можливого для начальника штабу.

А що згодом змінив його на посаді командарма — тут уже йому не на тебе, а на Сталіна ображатись треба.

Та й на Сталіна ображатись нема чого. Те, що послав Батюка заступником командуючого другорядного фронту, — радість, звісно, невелика. Але й за образу вважати не можна. А потім, через рік, знову призначив на армію, до того ж на гвардійську і в добрий час — перед початком бою.

Тільки чому це раптом таке призначення? В ролі заступника командуючого фронтом про себе не нагадаєш, хоч яка буде мудра голова. Отже, Сталін не забував-таки про Батюка. Війна вже довга, і людей на рахунку небагато, без великого запасу. Тим більше, що лише останнім часом заново сформовано самих танкових армій шість. Та кілька загальновійськових. І на кожну потрібен командарм. Якщо покопатись у власній пам’яті, можна пригадати, як сам вагався: чи висувати навіть дуже доброго командира полку зразу в командири дивізії? В полку був на місці, а як покаже себе в іншій ролі, за інших масштабів?

А вирішувати, кого на армію, набагато важче. Інколи ризикнуть, висунуть нового, молодого, а буває й навпаки, покладуться, що старий віл борозни не зіпсує. У Батюка за плечима майже два роки командування армією. Різний, звичайно, досвід. Та людина він вольова і по-своєму роботяща. У штабі зайвої години не просидить, щодня зранку в військах, а це в нас цінять. І особисту його хоробрість, якої Батюкові не позичати, теж цінять і навіть часом надають їй надмірної ваги; так уже повелося в нас на Русі. От і призначили. Прийшов у хорошу армію, яка вже склалася, встоялась, з добрим штабом, з бойовими традиціями. Прийшов і став воювати далі, як він каже, не ламаючи порядків, не переміщаючи людей. Та це тепер і не так просто зробити: не дадуть! І діло пішло згідно з продуманим уже планом операції, забезпеченої відповідними силами й засобами. Судячи з наслідків, не помилились: армія під командуванням Батюка там, у Криму, добре себе показала. А чи могла ще краще показати себе за іншого командуючого, як перевіриш? У тому й складність оцінок на війні, в тому й недоказовість їх остаточної справедливості чи несправедливості!

Усі ми набули досвіду, всі чи майже всі стали краще воювати, і Батюк теж, мабуть, не виняток. Але наскільки краще? Ось у чому річ! І для нього, і для тебе, і для будького іншого.

Коли строго поглянути на свої власні справи за ті п’ятнадцять місяців, що прокомандував армією, то виходить, що воював по-різному.

Приймав армію в сприятливій обстановці, позаду був досвід сталінградських боїв і той настрій після великої перемоги, коли людям здається, що вони й далі гори зрушать.

Але після такого початку, що обіцяв, здавалося, тільки добре, довелося першу ж свою операцію проводити в дуже важких умовах. Армію спішно перекинули під Харків, який знову зайняли німці. Знову довелося переживати те, від чого вже одвик. Спершу затикати дірку завширшки тридцять кілометрів, а потім відходити з боями, затримуючи німців на не обладнаних для оборони рубежах.

І все це зразу, з коліс, ледве встигнувши висадити армію з ешелонів у березневе бездоріжжя, в сніг і в воду…

Обстановка була незапланована, не вистачало то одного, то другого, тили вивантажились із запізненням і одразу ж, ще не розгорнувшись, почали відходити.

Командуючого фронтом, який не справився з критичним становищем, замінили, призначили нового. На фронт приїхав представник Ставки; після сталінградського розгрому німці в березні під Харковом показали, на що вони ще здатні. І треба було хоч умерти, а спинити їх. Поки спиняли, представник Ставки тричі був у тебе. Останнього разу розмова з ним обернулась так, що подумав: зніме з армії. І хоч ти робив усе, що міг і вмів, а, коли б зняли, скаржитися не було б на що, бо відступав, не міг виконати наказу — спинити німців. Довелось вислухати в останній раз і таке, що краще б не чути: що й армія твоя не сталінградська, і сам ти не командуючий, а… змовчав. Бо нічого було відповісти.

А потім усе-таки зачепився в одному місці, в другому, в третьому… Знову не втримався, знову відійшов ще на кілька кілометрів і знову зачепився однією дивізією, потім другою… Зачепився й вистояв. Зупинив німців у такій обстановці, в котрій, напевне, в сорок другому не зупинив би. Зупинив тому, що все-таки після Сталінграда і ти, й твої люди були вже не ті, що до нього.

А після того, як перекинули армію, почалося третє літо війни — затяжна, виснажлива пауза на Курській дузі.

Така виснажлива, що, здавалося, нерви не витримають.

Лихо не без добра. Те, що німці там, під Харковом, знову нагадали, на що вони здатні, змушувало готуватися до майбутнього з такою ретельністю, яка виходила навіть за межі наказів. Що німці влітку вдарять всією своєю силою, яку тільки зберуть, відчували всі — згори донизу.

Такої глибокої оборони ще ніколи не будували. Навчали війська, не маючи спочинку, так ніби кожний день навчання вирішував: жити чи вмерти. Хоч так воно, власне, й було.

Ще до початку німецького наступу додали армії два полки самоходок, бригаду «катюш» і дев’ять полків артилерії. Доводилося вчитися вже не того, як латати дірки — це вже осягнув раніш, — а того, як управляти всією цією музикою.