Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Ад’ютант відкозиряв і пішов по стежці.

— Євстигнєєв! — покликав Серпілін.

— Слухаю вас, товаришу командуючий!

— Як там з викликом?

— Обіцяли завтра оформити.

— Якщо завтра оформлять, післязавтра готуйся їхати.

— Ясно. Дозвольте йти?

— Іди.

Ад’ютант знов обернувся й пішов. А Серпілін стояв ЗО і довго, аж поки той не зник за поворотом, дивився йому вслід, і обличчя в нього було таке розгублене, що ад’ютант, мабуть, здивувався б, побачивши цей вираз на обличчі людини, яка тільки-но, здавалося, так легко і так швидко, за два заходи, вирішила його долю.

Розгубленість Серпіліна стосувалася самого себе.

Сказавши ад’ютантові, що той, на його думку, не гірший за будь-кого іншого, а може, й кращий, він видав цим міру своєї симпатії до нього.

Ад’ютантами стають по-різному. Інколи внаслідок чиїхось домагань. А інколи невідомо чому. Раніш Євстигнєєв був ад’ютантом у Батюка. Пославши свого Барабанова «рости» на командира полку, Батюк тоді ж таки взяв з офіцерського резерву цього Євстигнєєва. І якось за вечерею, схвально сказавши про нього, що чудово водить машину, підміняє водія, розповів також, що це син його покійного однокашника, з яким вони разом годували вошей ще в німецьку війну, тому й узяв його в ад’ютанти, коли трапилась така нагода.

Це було все, що знав Серпілін про Євстигнєєва на той час, коли він став його власним ад’ютантом.

Коли Серпіліна раптом викликали до Москви, він одпустив свого колишнього ад’ютанта, щоб не тинявся марно, попросив десь його влаштувати. А повернувшись з Москви з призначенням і вже не заставши Батюка, він здивувався, побачивши Євстигнєєва, який відрекомендувався йому. Може, Батюк, не взяв його з собою, а може, Євстигнєєв сам захотів лишитися в армії, Серпілін не став питати чому. Підійде — залишиться, не підійде — підберуть іншого.

З його поведінки в перші ж дні побачив: не старається, щоб лишив його при собі. І це було перше, що тоді сподобалось йому в Євстигнєєві. Був мовчазний, справний, грамотний, добре орієнтувався по карті й на місцевості, ні разу не застряв і не заблудився, коли посилав його з розпорядженнями, завжди знаходив тих, до кого послано, а на війні це свідчить не тільки про добре орієнтування, а й про хоробрість. Найчастіше не знаходять не тому, що не знайшли, а тому, що не рискнули добратися.

Цей завжди знаходив.

А через півтора місяця, під Харковом, показав, що здатний і на більше.

День був важкий з ранку до самого вечора. Почалося з того, що вранці, поїхавши в одну з своїх дивізій, яка відходила, наскочив на чиїсь, навіть невідомо чиї, чужі тили, що змішались, відступаючи. Чужі чи свої, а довелося затриматись, щоб навести порядок: в армії чужого нема!

Поки доїхали до своєї дивізії, потрапили під перше бомбування, потім, коли добиралися з цієї дивізії в іншу, — під друге. А коли надвечір поверталися з передової на свій командний пункт, потрапили під обстріл важких німецьких гармат, що гатили по перехрестю доріг.

Водія поранило в спину осколком. І віліс перевернувся б, коли б не Євстигнєєв, що встиг ззаду перехопити кермо і вивернути машину. Пересидівши наліт у залитому грязюкою кюветі, мокрі, брудні по самі вуха, знову влізли в машину. Водія поклали ззаду, а машину повів Євстигнєєв.

Здавалося, все вже позаду, як раптом з навислих хмар, прямо над дорогою, вихопились два «месершміти» і з виттям пройшли над машиною. Євстигнєєв, загальмувавши, всім тілом 4іаліг на Серпіліна, підім’явши його під себе і мало не виваливши його з віліса. Серпілін навіть не зразу збагнув, що ад’ютант хотів закрити його собою.

Зрозумів лише згодом, коли все скінчилось, «месершмітів» як і не було, зникли знову в хмарах, вітрове скло потріскалось, а куля у Євстигиєєва в передпліччі, у м’якуші. Це вже потім з’ясувалося, а спочатку він нічого не сказав, вів машину ще три кілометри до командного пункту.

Врятував чи не врятував, коли кинувся й притиснув тебе до сидіння, важко сказати: куля — дурна. Може, врятував цим якраз самого себе. Але хотів урятувати тебе, про себе не думав.

Коли Євстигиєєва відправили після цього на тиждень у госпіталь, Серпілін, підписуючи на нього подання про нагороду, переглянув його особисту справу.

Батько — помкомполка, його вбиго 1929 року на Китайсько-Східній залізниці. Мати — друкарка. Єдиний син пішов на фронт добровольцем, коли йому було вісімнадцять років, у липні сорок першого. Медаль «За відвагу», сержант, поранення, госпіталь. Прискорений випуск піхотного училища, закінчив з відзнакою, дістав лейтенанта й знову на фронт.

Біографія недовга, але викликала повагу.

В ад’ютанти до Батюка навряд все-таки щоб з неба впав. Промайнула думка: «Може, мати по знайомству написала, попросила за сина?»

Коли ад’ютант повернувся з госпіталю, Серпілін від себе сказав йому «спасибі» й посміявся, що від його ручищ тиждень ходив у синяках. А від імені служби пригвинтив йому на груди «Зірку».

Відтоді служили разом, видно, люблячи один одного кожен по-своєму. І служили б і далі, коли б не сьогоднішні новини. «Так, важко його відривати од себе. Ні разу не підвів, не втратив довір’я, ні разу нікому не відповів зухвало, користуючись своїм становищем ад’ютанта, — теж багато значить! Напевне, зможе піти помічником начальника штабу полка по розвідці: досить сміливий для цього.

Мабуть, уже під’їжджає зараз туди, до своєї. Та ще коли сам за кермом. Поспішає все обговорити з нею. А нам теж треба йти вечеряти, їсти свій сир з кисляком. Кожному своє…»

Серпілін зітхнув: життя проти його волі саме відкидало од нього людей, то одного, то другого. Чи не повернутися до кімнати по коробку «Казбеку», що лежала там на столі, чи не закурити з такої нагоди? Але не повернувся, не став порушувати обіцянки самому собі — не курити до виписки.

Дорогою до їдальні наздогнав Батюка, котрий ішов туди ж. Удень Батюк був у піжамі, а тепер у повній