Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
-- Не довіряй йому, батьку. Він не нормандець, як сам твердить, -- шкрябала я тоді по-окситанськи на аркуші, що лежав на столі, коли ми приймали наших підданих.
Батько керувався власним чуттям, а не восьмилітньої німої дівчинки, але його полум‘яні та приязні очі відповідали мені спалахом гордості й він стискав мою руку під столом. В батька була рука титана! Загартована в боях, звична тримати меч з таким же благородством, як перо орла, яким він писав свої вірші.
Та тепер я сама перед ворогами Аквітанії, кажуть, що батько мертвий, і я знаю, що за цим стоїть Капетинг. Рай вирушив у Компостелу, шляхом апостола Якова-Мавробійця, а мені потрібно вирішувати чи покинути свій народ і дозволити, щоб розділили мої землі й таким чином покінчили зі способом життя аквітанців, чи залишитися на чолі Аквітанії.
Ніхто не знає.
Ніхто не знає про обіцянку, яку я зробила п‘ять років тому під мостом Гаронни, коли заховала свою лють в далекому куточку, щоб пізніше дістати її, весь час повторюючи слова дідуся: “Поводься, як лев, вони не плачуть за своїми жертвами. Нападай, як орел, завжди зверху. Вбивай, як скорпіон, його жало перебірливе і вводить отруту тільки ворогам, що заслуговують на його напад”.
Голова лева, тіло орла, хвіст скорпіона: мантікора була улюбленим створінням дідуся. Але того дня мені не вдалося зробити вибір, його за мене зробив Товстий Король, і я присягнула собі, що це більше ніколи не повториться, що з тієї миті я сама завжди вирішуватиму, який чоловік мене матиме.
На тридцять другій сторінці Посібника життя герцогів Аквітанських мій батько написав: ”Міцний дім можна зруйнувати тільки зсередини: жодна столітня балка не витримає шашелів. Ці дрібні створіння псують древню деревину і перетворюють її в пил, що обвалюється”.
Капетинги вже п‘ятсот п‘ятдесят років сиділи на троні Іль-де-Франсу. Барона Гуго Капета обрали серед рівних коли всіх потомків Карла Великого – ще одного гіганта з мелодійним голосом – позбавили права керувати. З тієї пори вони за життя коронували своїх спадкоємців, щоб забезпечити продовження династії на троні.
Покінчити з королями Франції, ось що я вирішила.
А ще я вирішила кого взяти за чоловіка, кого використати.
І кого зрадити.
2 Ставок Диявола
Рай
Бордо, 1137
Знаю, що мій кінь потребував відпочинку, відколи я виїхав з Компостели, то проскакав надто багато днів. У наваррських землях я зупинявся тільки для того, щоб дещо вияснити. Але вже вдома мені потрібно було якомога швидше прибути до Ставка Диявола і поділитися новинами з Лією, а потім з Радою.
Поряд з Гаронною прачки розвішували простирадла на дерев‘яних стовпах. Вздовж всієї річки, в передмісті Бордо, полотна розтягнуті на сонці нагадували флотилію кораблів з парусами, що розвівалися на вітрі. Жовті тополі гнали по небі південний вітер.
Але раптово мій скакун, майже осліплий від напруги, ледь не проскакав через тканину і не збив бідну бабусю, що терла об камінь свій поношений одяг.
Кінь перелякано заіржав, а бабуся намагалася захиститися, піднявши руку. Побачене мене вжахнуло: шкіра в неї на руці була обідрана, хоча її обличчя говорило про довге життя, під час якого вона терпіла цю та багато інших болячок.
Я зліз з коня і підійшов до неї.
-- Скажіть мені, бабусю, чому Ви перете в такому стані?
-- Моя донька померла під час пологів. Це вона приносила гроші до хати, а я вже чекала на смерть, але тепер потрібно ростити малого, тож я зайняла її місце і попросила Кістляву, щоб почекала кілька років, поки мій онук не навчиться ремесла батька.
-- А чому він ним не займається, як усі порядні люди?
-- Кожної осені він випливає з порту в Байоні в пошуках китів. Він ще не знає, що в нього є син, хоча навіть коли повернеться, не зможе ним займатися, поки той не виросте і не стане юнгою.
-- Зрозуміло. Але Ваша рука має поганий вигляд і Кістлява може прийти раніше. Йдіть в палац де Ломбрієр, знайдіть Астролябіо, лікаря. Скажіть, що Вас прислав його правитель Раймундо де Пуатьє. Пообіцяйте мені, бабусю, що підете лікуватися. Пообіцяйте.
Я знав, що старі аквітанці народ гордий і не довіряють лікам, які не походять з їхнього власного городу, але через кілька днів немовля залишиться саме, а я не міг дозволити, щоб син Аквітанії помер покинутий, не давши світу можливості довідатися про свої таланти.
Бабуся буркнула щось незрозуміле.
-- Заради свого онука, пообіцяйте, -- наполягав я. – І скажіть як Вас звати.
-- Ільдегарда, сеньйоре, -- нарешті здалася вона.
-- В палаці Вам вручать лист з печаткою нашої герцогині Елеонори. Коли настане день Вашої смерті, а батько Вашого онука не повернеться з північних морів, то малого, якщо не буде рідних, щоб заопікуватися ним, заберуть в палац і дадуть роботу; Ви згодні?
Старенька кивнула. Вона гордо зустріла мій погляд, але в її змучених очах я помітив полегшення від того, що нарешті зникає останній тягар у її житті.
-- Ви такий же як Ваш батько, Трубадур, -- вона посміхнулася мені, немов чотирилітня пустунка. – Довгий язик, золоте серце.
Ми засміялися разом, мені це часто казали.
“Не дай Боже, бабусю”, -- подумав я. – “Не дай Боже, щоб я перетворився в таке чудовисько як він, який стільки горя приніс
