Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

лиця землі супротивну їм силу, зроджується відчуття такої ж могутності, якою є могуть злютованих кінних лав. Башир покладає на це неабиякі надії, коли начистоту — усі. Знає, дулібів до гибелі, інакше їм не поталанило б зіпхнути його турми, посіяти серед них страх. Та вони — піші, а піші, які б не були, не вистоять супроти кінних. Хай уразять стрілами якусь сотню-дві коней, хай знімуть із сідел тих, котрі не зуміють прикрити себе щитами. Більшого урону його турмам не встигнуть завдати. За мить-другу самі стануть тванню під копитами перейнятих буєстю коней. Бо що для його турм щити, якими намагатимуться прикритись пішаниці, і що — виставлені наперед сулиці? Їх змете перша ж лава, а що зроблять із тими, які сидітимуть за щитами, друга та третя, про те й говорити не доводиться. Справжня розмова з антами почнеться тоді, як його багатури зійдуться на боролищі з княжими дружинниками.

З-під лісу, де залягли піші дулібські лави, заприскали, висвистуючи біля вух, стріли. І заіржали вражені чи приострожені сильніше, ніж досі, коні, заволали, жадаючи мсти-відплати, воїни. Башир хотів було подати їм черговий клич, та збагнув: йому не перекричати галас січі, що започаткувалася вже. Крик, гам, дзвінкі й глухі удари — все злилося докупи і все було неприхованою погрозою, злетом людського гніву і жаданням нелюдської мсти. Одного не спостеріг привідця обрів: щоб схитнулися лави дулібських пішаниць.

«Невже вони спромоглися зупинити таку силу, такий навальний рух? — майнула думка. — Не може того бути!»

Над’їхав ближче до дулібського заступу й очам своїм не повірив: ті його вої; що йшли в перших лавах, лежали вже ниць, інші вигарцьовували перед щитами та прикривалися від стріл, що ними прискали та й прискали Келагастові ратники.

— Чого ждете?! — крикнув на всю потужність голосу свого. — Метайте в них сулиці — й навалом уперед!

Перший зробив ледве вловимий для ока рух, метнув у анта, що виглядав з-за щита, сулицю і, не роздумуючи, кинув у прогалину між ворожих пішаниць нажаханого острогами огира.

Що було потім — і сам не тямив. Здається, не оглядався вже, відбив мечем наставлену на нього чи його огира бронь, прикрився щитом від стріл і сягнув через дулібський заступ. Та недалеко. Перед ним знову постав хтось із сулицею. Чув, заіржав уражений кінь, самого опекла гарячим доторком стріла, а проте не зважав на те. Комусь чимось погрожував, когось разив мовчки, над кимсь здиблював і кидав уперед, не доглядаючись, що сталося з ураженим, огира й тоді лиш опам’ятався та згадав про тьму свою, як Сірий виніс його з дулібських лав і зробив недосяжним коли не для стріл, то принаймні для мечів і сулиць.

Лишився вдоволений тим, що угледів позаду: прикритої щитами та сулицями слов’янської лави не було вже. На тому місці вирував вир запеклого поєдинку між пішими і кінними. А в такім поєдинку коли не взяли ще, то візьмуть гору кінні. В тому можна не сумніватися.

І Башир не став повертатися назад, знав: там і без нього впораються. Витягнув із власного тіла дві стріли, затим зліз і почав обмацувати коня. Хотів було сягнути в кишеню й добути звідти вигаптувану жоною хустку — одна з ран відчутно пекла, з неї не переставала сочитися кров, та почув тієї миті віддалений, схожий на перестук кінських копит гул і скинувся серцем: ось вони, кінні дулібські лави.

Облишив поратися біля рани, підібрав, хапаючись, повід і погнав огира туди, де вирувала ще січа.

— Увага і послух! — кинув тривожний клич. — Зі сходу, заходу і від Дністра на нас ідуть кінні дуліби. Турми хай добивають піших пішаниць, терханам стати під мою руку.

Повеління було коротким і гранично ясним. Перша, друга і п’ята турми розвертаються в лави і йдуть супроти тих дулібів, що наближаються до табору справа, третя, шоста і сьома турми беруть на себе тих, що мають намір упасти на табір зліва. Всіх інших поведе він, Башир.

Невідомість гнітила привідцю тьми. Що анти мають намір ударити на нього одразу з трьох сторін, в тому, здається, не було сумніву. Та хто може сказати, скільки їх навалиться на його тьму, які вони в січі, чи встигне Апсих прислати поміч і вчинити з Келагастом те, що Келагаст хоче вчинити з ним? Добре хоч, що настає світання. Доки дійде до січі, і зовсім розвидниться. А вдень простіше буде розглянутись.

— Піші анти повержені, — доповіли вірні. — Що велиш вчинити з полоненими?

— У вериги і на поляну, хай ждуть своєї черги. До речі, привідці є серед них?

— Це все ополченці, достойний, вони усі на один лик.

— І все ж розшукайте привідців та допитайтеся в них, де князь Келагаст, скільки з ним дружинників, що обіцяв він пішаницям, посилаючи супроти нас.

— Буде зроблено, достойний.

І обіцяли твердо, і робили те, що повелів їм, якнайщиріше. А проте не потішили Башира звідами про князя Келагаста. Він сам об’явився невдовзі там, де й сподівався здибатися з ним.

— Восьма і дев’ята турми, — повелів зично, — станьте грудьми супроти князя Келагаста і затримайте його бодай на час.

І пішли, і стали, та нетвердим було те протистояння. Супроти двох аварських турм виступили такі чисельні дулібські лави, що уповати на затримку, а тим паче на успіх, не доводилося. Мусив одразу ж кидати в поміч тим двом ще одну турму своєї тьми.

Знав, вона дещо поріділа вже. І нічне вторгнення когось та вихопило з лав, і січа з лучниками немало забрала. А все ж тьма — десять кінних турм, не така собі абищиця, щоб падати духом. Коли ж взяти на карб ще й те, що кожен привідця турми достойний будь-якого князя, а кожен аварський мечник — двох зледащілих без січей дулібів, чи тра сумніватися в чомусь і давати привід для сумнівів усім, що довкола тебе?

— Міме[20], — обертається до привідці вірних, які невідступно йшли за своїм терханом, ладні виконати будь-яке його повеління. — Пошли до тих, що подалися на дулібів ліворуч і праворуч, багатурів. Хай скажуть терханам: коли їм не вельми сутужно, повеліваю зняти по одній турмі й прислати до мене. Тут, з усього видно, головна антська сила. Маємо навалитися на неї так, аби схитнулася. Тоді схитнуться і всі інші.

— Буде зроблено, достойний.

Башир належав до тих терханів, які не мали звички