Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Людське та кінне юрмисько швидко стало схожим на велетенський річковий вир. Дуліби так і сяк пробували спинити його чи принаймні вклинитися — дарма. Башир знав, що робить. Перебуваючи в постійному русі, він не підпускав до себе Келагастових мечників, по суті робив їх бездіяльними, а тим часом норовив відшукати послаблене в їхніх лавах місце і розірвати стягнуте довкола турми кільце.

Чисте й незаймане донедавна поле давно стало схожим на коров’яче тирло, на якому не бракувало вже й повержених, а січа не припиняється, їй, здавалось, кінця-краю не буде. Дуліби голосно повелівали щось своїм чи всього лиш підбадьорювали себе криком та погрожували-похвалялися, ганяючись за слизькими в тій круговерті обринами. Башир же ніби навмисне збиткувався з них: то колобродив на боролищі, втягуючи в круговерть все більше та більше ворожих вершників, то відшукував раптом у їхніх лавах слабе місце і спрямовував туди головний удар, вихоплювався з оточення й робив спробу позбутися переслідувачів і переслідування, то передумував раптом і йшов назустріч тим, що переслідували.

Він давно міг би зробити це: уникнути погоні, передихнути десь у лісі, зібратися з думками. Та чи міг дозволити собі таке, коли знав: має утримати тут дулібів, бодай якось допомогти тим, що стинаються на головнім боролищі. А раптом відсутність цієї княжої сили допоможе його турмам вистояти у січі з Келагастом. Обри єдині в житті, єдині і в смерті. Тож має тримати якось біля себе цю силу, дурити привідців, стинатися з ними, однак тримати.

І він тримав. Аж поки звідти, від побратимів на головному боролищі, не прискакали гінці і не сказали своєму терханові:

— Біда, достойний. Нас видима обмаль. Несила стояти більше супроти дулібів.

Що міг сказати на те? Не вірити, дорікати? Сам бачив: немає за що.

— Відходьте з усіма своїми рештками до нас. Тут найслабші в них лави. Проб’ємося купно до лісу і постараємося уникнути погоні. Тим, що на околіях, — обернувся до вірних, — те саме скажіть: коли несила упоратися з дулібами, хай відходять. Все, робіть, що велено.

Вони й учинили, як велів: і докупи зібралися, і злютованою Баширом купою проклали собі путь на вільні простори. Ось тільки Башира не вберегли. Воно, коли бути правдивим, він сам винен. Звик ходити в січі першим, і тут, на прорив, теж пішов попереду всіх. А дарма. Хтось із вірних схибив, не вихопився вчасно наперед і не прикрив собою нащадка роду Баянового, і та хиба стала фатальною: не Башир пробив усім їм путь на волю, Баширові пробили груди вправно пущеною сулицею. Єдине, що встигли зробити для нього вірні, підхопили отак, як сидів у сідлі, і винесли поза ворожі лави, таки розметані й подолані нестримним натиском аварських решток. А вже як винесли й уникнули погоні, поспішили кинутися до Башира, силились порятувати. Та даремними були їхні зусилля; удар виявився смертельним, у самісіньке серце.

V

Зате Келагаст мав усі підстави почувати себе нині вознесеним до небес. Дружинники його ніяк не могли упоратися з полишеними супостатом кіньми (присяйбіг, їх так багато, що вистачить зробити кінною ще одну таку дружину, як у нього), було що робити тут і пішому ополченню. Одні в’ючили на себе та правили на супротивний бік Дністра мечі, сулиці, іншу бронь, що її покинули язвлені та потяті в січі, інші підбирали повержених і зносили туди, де їх віддаватимуть вогню чи землі, ще інші поралися біля язвлених.

— З своїми знаємо, що робити, — казали князеві. — А як бути з язвленими обрами?

— Передайте на руки полонених. Най самі дбають про своїх язвлених та виходжують, кого можна виходити.

— Достойний, — зважилися зауважити йому. — Таких серед аварів немає.

— Яких себто?

— Неушкоджених, всього лиш полонених.

Примовк на мить, дивився на своїх ратників і не йняв віри.

— А ті, що були оточені? Їх випустили?

— Випустили лише окремих. Всі інші потяті.

Далебі, вдовольнився тим.

— Скільки ж їх, потятих?

— Не лічили, княже. Надто багато полягло в цій січі і наших, і обринів, щоб полічити.

— А ви полічіть, це вельми важливо.

— Гаразд, постараємось. І все ж що робити з язвленими обринами?

А й справді, що? Не везти ж їх купно з своїми у віддалені верві. Хоча, коли помислити, чом би й ні? Добивати ж не станеш і обринам не передаси. Видужають — знову меча візьмуть до рук.

Гнала князя Келагаста на боролище не лише радість — як же, по всій землі пішла вість: здолав самих обрів, здобув славу, якої люд дулібський давно й давно не мав; гнала сюди й цікавість: чи то ж правда, що тут, як доповідають тисяцькі, потято добру третину аварських турм? Коли це так, коли пощастить знешкодити й тих обрів, що пішли супроти тиверців, гору над Апсихом, вважай, узято. Ті рештки, з якими є десь хакан-бег, не складатимуть уже сили, що її може остерігатися, та сила сама змушена буде обернути коней і податись за гори.

Хто ж вів їх, обрів, супроти нього? Сам Апсих чи хтось з його терханів? Де він, зрештою? Утік із тими, що пробилися крізь лави дулібських мечників, чи лежить серед потятих і на цім-таки боролищі? О-о, як було б добре, коли б його розшукали серед потятих! Влаштував би тому аварському привідці пишні похорони і тим возніс би себе не лише в своїй землі, а й далеко за її обводами.

Здибався там-таки, на боролищі, з тисяцьким, на якого поклав порати язвлених, прибирати потятих і знов нагадав: бодай приблизно, а має сказати йому, скільки полягло аварів. Хотів було повеліти, аби тисяцький допитався ще в котрогось із язвлених, скільки аварських турм виходило на січу, хто їхній привідця, та одразу ж і передумав. Нащо перекладати це на когось? Чи сам не годен допитатися?

Повернувся до намету й повелів отрокам:

— Розшукайте серед легко язвлених привідцю аварської турми чи принаймні сотенного й поставте перед мене.

Привели кількох, і все якусь дрібноту — привідці турми серед живих обринів не виявилося. Допитувався в одного — дурником прикинувся, допитувався в другого — те саме: «Я знав свою сотню і свою турму, більш нічого».

— А де привідця всіх аварів Апсих?

— Про те лише він знає.

— Неправда! — розгнівався і велів скарати, аби нагнати жаху іншим.

І таки домігся