Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

відсиджуватися десь позаду боролищ. Своє місце вбачав між воїв, ба навіть попереду них. Та нині свідомість інше підказувала: це не та січа, що вимагає присутності привідці в передніх лавах. Вої його стинаються не лише попереду, ліворуч, праворуч також. Була б певність, що по обидва боки табору усе гаразд, що Мімові посланці приведуть з собою сподівані турми, бігме, таки не втримався б і кинувся у вир тої кривавиці, що бачить попереду. Бо там-таки непевне щось діється. Хай не все видно йому з пригірка, все ж видно: завертіли його турмами так, що не добереш уже, де дуліби, а де авари. Схоже, що втратили з виду (а чи й зовсім втратили) привідць, забули про випробуваний у багатьох січах виверт — закручувати і тим знесилювати недруга, робити з боєздатних лав безтямну овечу турму. У кожного є свій недруг, котрий волею випадку чи обставин виріс перед ним і став найлютішим і найненависнішим із усіх людей. Здиблюються в найсутужнішу мить коні, метаються стріли-блискавиці, підставляються щити, і виблискує на сонці криця. В одному, другому, сотому місці. Добре, коли сходяться і стають на герць один на один чи трійця на трійцю. Тоді можна зловчитись і прикритися щитом від стріли, відбити націлену в тебе крицю й поспішити на поміч соратнику. А коли на одного авара йде два, а то й три анти? Щось надто багато їх рябіє в очах.

— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?

— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.

Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.

— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.

— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!

І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.

— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!

— Слава! Слава!

Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.

— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!

— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!

— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!

— А-а-а! Умри ж, коли так!

— Умри ти!

І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.

— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.

Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.

— Що чути від хакан-бега?

— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.

— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!

Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.

— Наші чи дуліби?

Вірні доглядалися і відмовчувались.

— Таки дуліби, привідцю.

— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!

Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.

Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!

Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.

А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.

— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!

Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.

«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».

І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.

Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.

— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!

І перший показав приклад: ішов